Розділ 18.2 Резонатор

Пізно ввечері Едвард сидів у старому кабінеті, куди ніхто не заглядав без запрошення. Лампа на столі відкидала теплий овал світла, усе довкола тону́ло в м’якій тіні. За вікнами шелестів сад, і рідкісний нічний вітер торкався шибок, немов запитував: ще не спиш?

На столі лежала купа листів. Не звітів, не документів — а справжніх, давніх. Папір трохи пожовтів, чорнило місцями зблякло. Він не перечитував їх роками.

Листи й записи. Їх було надто багато. Мабуть, у листах вони з Артуром сказали один одному більше, ніж за весь час поруч. І коли на Едварда навалювалася самотність, він писав — про все, що відбувалося.

Тими роками він служив на півдні, у шпиталях. Пил, спека, і надто багато крові. І мало справжніх розмов. Але був там один — Делан Форбер. Лікар, трохи старший, із ясними очима й утомленою усмішкою. Говіркий, та не дурний. Вони часто сиділи разом у кімнаті відпочинку, пили дешеве вино, обговорювали випадки й пацієнтів, а згодом — просто ділилися. Думками й спогадами, які тоді здавалися єдиною правдою серед хаосу.

Одного разу, як пригадувалося тепер, Едвард був майже п’яний. Він говорив про все: про матір, холодну, мов мармур. Про братів — Артура, що завжди був «головою родини», і молодшого, дивного, тихого, немов із іншого світу. І — про фею.

Він навіть пам’ятав, як саме це вимовив:
— Уяви собі. Ми кликали її Тіїна. І мали її за гувернантку. Але вона була не зовсім… звичайна. Ніколи не спала. Завжди мовчала, проте все пам’ятала. І коли хтось брехав — завжди знала. І завжди відчувала, коли когось із нас треба заспокоїти. Або лише побути поруч. Напевно, вона була нам ближчою, ніж мати й батько.

Форбер тоді розсміявся.
— У вашій родині фея з душею? Сміливо.

І Едвард відповів, усміхаючись гірко:
— Більше душі, ніж у всієї нашої рідні разом.

Занадто багато збігалося.
Форбер міг бути першим. Першим, хто зрозумів, що в цих записах — не лише спогади. Що в цьому домі жила фея, відмінна від інших.
А що, як він передав ці розповіді далі?
У міністерство. Або тим, хто вже тоді шукав особливих.

І якщо так…
…можливо, Тіїна зникла тому, що її почали шукати.
Не для того, щоб збагнути. А щоб використати. Або знищити.

І якщо хтось знав, що в родині Колвіллів жила особлива фея — то він же міг знати, що від неї лишилося в домі.
І в хлопцеві.
Коулі.

Адже він… Якби хтось наперед знав, що в крові Колвіллів є щось інше…
Вони б прийшли. Рано чи пізно.

Едвард сперся чолом об долоні.
Що я міг розповісти, не розуміючи, що відчиняю двері?

Він не знав. Але тепер… тепер доведеться дивитися в очі тому, що в них увійшло.

У кімнаті пахло залізом, припалим пилом папером і підпаленою слюдою — апарат відтворення щойно замовк, ще відлунюючи ледь чутним потріскуванням у повітрі. Олдвінн провів пальцями по столу, струшуючи сіру пилюку, і відклав убік один документ. Під ним — конверт, щільно запечатаний. Лист від Едварда Колвілля.

Він розкрив його обережно, майже зосереджено, наче в медитації. Рядки йшли рівно, ніби той, хто писав, ще тримався, але між словами вже починалася тріщина.

«Я не певен, наскільки це важливо. Але, якщо ви маєте рацію — можливо, це багато що пояснить.
Коли я служив на півдні, був чоловік, на ім'я Делан Форбер. Військовий лікар. Ми часто перетиналися, він був говіркий, уважний і, як тепер розумію, спостережливий.
Одного вечора, під дешеве вино, я говорив із ним надто відверто.
Про батьків. Про дім. Про Тіїну — фею, що жила поряд із нами, наче тінь у коридорах. Про те, як вона відчувала брехню, і як ми, діти, вірили, що тільки вона нас не покине.
Тоді мені здавалося, що це просто розповідь. Чужій людині. А тепер…
Можливо, він зрозумів більше, ніж показував.
Можливо, він був першим, хто склав картину.
І якщо хтось дізнався про дім — раніше, ніж ми збагнули, що за ним стежать — це міг бути він.
Якщо ім’я Делан Форбер іще є у ваших записах — прошу, перевірте.
Я не можу позбутися думки, що сказав надто багато — і надто рано.»

Олдвінн відклав листа. Кілька митей він сидів, вдивляючись у порожній край столу, ніби там мали з’явитися відповіді. Потім тихо пробурмотів:
— Форбер. Авжеж.

Він підвівся, підійшов до полиці, висунув стару шухляду з архівом — жорсткі картки, пожовклі мітки. Ім’я знайшлося швидко.

ФОРБЕР, Д.Р.
Військовий лікар. Звільнений за станом здоров’я.
Зник — Естлан.
Зібрав речі. Закрив усі рахунки. І зник без сліду.

Олдвінн поставив картку на місце, задумливо схилив голову.
«Не тільки листи були витоком. Він сам став точкою доступу. Колвілль — зі своєю довірою. Маєток, де фея — частина родини. Старший брат, що просить кошти. Хлопець, у чиїй крові — відлуння чогось іншого. Усе й справді складається.»

Він повернувся до листа, провів пальцем по рядку «він був поруч, коли я вперше побачив, як працює чужа кров».
І відразу затамував подих.

— Ось воно. Перша ланка.

— Або… той, хто першим штовхнув двері.

Ніч поволі огортала місто, за вікнами жевріли вогні. А в кабінеті Міністерства, серед пилу й забутих імен, Олдвінн сидів із листом у руках — і знав: цю нитку доведеться тягнути до кінця. Навіть якщо за нею — порожнеча.

***

Вечір огорнув дім тонкою пеленою. Десь у саду потріскували ліхтарі. Кімната, в якій тепер жив Коул, уже була облаштована для нагляду й спокою.

У кріслі біля вікна він сидів, підібравши ноги, пальці стиснуті в м’який плед. Крізь відчинене вікно тягло запахом трав.

Аврора зайшла тихо.
— Не спиш?

Коул повернув голову.
— Ні. Тут… важко заснути. Наче в домі хтось інший дихає.

Аврора сіла навпроти, тримаючись трохи напружено, та не відходила.
— Іноді мені теж так здається. Особливо — в цих коридорах.

Вони замовкли. За вікном дзенькнуло скло — садівник підвішував ліхтар. Коул ледь усміхнувся.
— А ти знала її? Тііна?