Розділ 15.2 Свідок

Вони дісталися до Портгевена ранковим поїздом: шлях зайняв трохи понад дві години. За вікнами миготіли поля, занепалі станції, рідкісні отари. Коул більшу частину часу мовчав, дивлячись у скло. Едвард теж не поспішав говорити — думки важко крутилися в голові, як каміння в жорнах.

«Занадто багато збігів. Занадто багато тіней між рядками. І занадто мало справжніх людей, хто залишився — хто ще може говорити».

Південний район Портгевена був запилений, гучний і тхнув мазутом. Тут не було вітрин, лише вузькі провулки, що тяглися вздовж складів, стічних канав і дешевих готелів для робітників. Повз проходили люди — у забруднених сорочках, із тьмяними очима. Діти тягли відра з рибою. Десь гули насоси.

Ліхтарі на кристалах тут були мутними, ніби задимленими зсередини. Вони лише слабко підсвічували вивіски — обшарпані й криво прибиті.

Адреса, вказана в листі Олдвінна, привела їх до довгого барака біля стіни нового кристального каналу. Камінь тут був дивно сірим — наче й сам укривався нальотом утоми.

Едвард постукав.

Двері відчинив худорлявий чоловік років під сорок. Волосся прилизане потом, сорочка прилипла до спини. Він стиснув губи.
— Марк Лерен?
— Дивлячись хто питає, — голос хрипкий, ніби давно не розмовляв.
— Я не з поліції. Я лікар. Я знаю, як ви вижили.

Чоловік завмер. Швидко озирнувся навсібіч — і відступив углиб.
— Заходьте. Швидко. Тільки не галасуйте.

Усередині тхнуло металом, смаженими бобами й медичним спиртом. Стіни — фанера, подекуди оббита полотном. Біля вікна — зламаний вентилятор. На столі — стос паперів, притиснутий половиною хліба.

— Я думав, мене викреслили, — сказав він, наливаючи їм у склянки теплої води з глечика.
— А тепер раптом інтерес.
— Тому що ти один із тих, хто пережив кришталь, — сказав Едвард. — І хто заплатив за це.

Коул нахилився до Едварда:

 — Його кров… гуде. — сказав він тихо, майже не рухаючи губами. 

Лерен сів, упершись ліктями в коліна.
— Я не знав, що це спрацює. Лише те, що треба було здати кров. А потім — лягти під голку.
(глибокий вдих)
— Вони закачали в мене чиюсь кров. Сказали: молодий хлопець, острівний, сирота. Донор. Потім мазок — і я пройшов.
— Хто «вони»?

Він кивнув у бік грубої торби біля стіни. Витягнув конверт, зім’ятий, але цілий. Печатка приватного шпиталю в Бреймарі, з вицвілим логотипом. Усередині — договір, без імен, лише ініціали. І візитка:

«Для тих, кому справді потрібно.
Ми даємо шанс.
Ви — вирішуєте ціну.»

— Їх ніхто не називав на ім’я. Лише за кольорами. «Сірий лікар», «білий брат», «чорна медсестра».
— Я чув, вони відводили дітей. З купленими паперами. Іноді — з матерями. Іноді — без.

Едвард стиснув щелепи. Коул мовчав, ніби не смів дихати.
— Тебе потім шукали?

Лерен кивнув. Погляд — убік, у порожнечу.
— Спершу ні. А потім… я почав помічати. Хтось стежив. Хтось відчиняв двері. Я бачив її.
— Жінку в сірому?

Він обернувся різко. Обличчя зблідло.
— Так. Стояла на іншому березі каналу. Дивилася. Я зрозумів — це не була перемога. Це була… відстрочка.

Едвард підійшов ближче, дістав блокнот.
— Ти ж був солдатом. Знаєш, що я зараз зроблю.

Лерен кивнув. Він не пручався. Утома в його очах була особливою — не від роботи, а від життя на межі.
— Скільки тобі років?
— Тридцять сім. Почуваюся на всі п’ятдесят.
— Коли було переливання?
— Восени. Майже три роки тому.
— До того хворів?
— Стара рана від шрапнелі, та ще малярія — з Тарва, коли возив вантаж.
— Симптоми?
— Спершу жодних. Потім — тягар у грудях. Увечері сильніше. А вранці — ніби землю їв. Сухість. Запаморочення.

Він зітхнув:
— Ніби тіло стало… іншим.

Едвард надягнув рукавички, звично перевірив пульс, оглянув очі, попросив зняти сорочку.
— Легені тугіші. Пульс рваний. Це не просто втома. Ти починаєш скляніти.

Коул напружився.
— Не буквально, — сказав Едвард. — Але це те саме, що я бачив у Південних шпиталях. Перехід. Тканини втрачають рухливість. Кров стає густішою. У клітинах — сліди кристалічного пилу. Це не недуга. Це перетворення.

Лерен видихнув:
— То я… не прийнявся?
— Не до кінця. Донор був з островів — це врятувало тебе від смерті. Але крові було замало. Ти став замаскованим.

— Вони не лікували. Вони створювали ілюзію, що ти підходиш.
— Тоді я… не мігрант. Я просто оболонка.

Едвард підвів погляд.
— Ні. Ти свідок.

— І якщо ти хочеш жити — поїдеш зі мною. У маєток. Ми будемо спостерігати, робити аналізи. Ти можеш бути ключем.
— Я… боюся. Іноді мені здається, що в кімнаті хтось є. Уночі. Не люди.

Чоловік майже затрусився:
— Хтось… інший.

Едвард мовчав. Він не став розпитувати, кого саме той бачив. У голові вже крутилися імена. Тіїна. Тіні. Стара магія.

Тиша.

— Вона, — прошепотів Лерен, дивлячись просто в очі Едварду. — Сіра тінь.
— Ти ж теж її бачив?
— Я… не знаю, чого вона хоче. Але з кожним днем відчуваю, що її подих ближче.
— Наче вона чекає. Коли я дійду до краю.