Розділ 14.2 Сіра

На вечір наступного дня Олдвінн призначив зустріч у готелі. Пунктуальний, як завжди, він з’явився на порозі рівно вчасно — ні хвилиною раніше чи пізніше — наче знав, коли маятник великих годин у холі змінить своє дихання.

Пальто зіслизнуло з його плечей, як вода, і вже за мить він сидів у кріслі біля вікна, струшуючи краплю з лацкана й викладаючи на стіл стос паперів. Верхня тека була щільною, бежевою, із трохи потертою обкладинкою. На ній від руки виведено:
“Мігранти. Винятки.”

— Це що? — запитав Едвард, сідаючи навпроти.

Олдвінн не одразу відповів. Наче ще зважував, чи варто йому продовжувати. Потім обережно розгорнув стос так, щоб Едвард бачив.
— Дев’ятеро людей. За останні шість років.
— Не померли? — уточнив Едвард.
— Не померли. Не захворіли. Не мутували. Ні зовні, ні всередині. А головне — усі вони говорили про одне й те саме.

Олдвінн витяг першу картку — тонкий картон із лаконічною біографією, датами, короткими нотатками лікаря.
— Жінка зі східного порту. Пережила карантин. Ніхто не чекав.

Наступна.
— Лікар із Тарруми. Потрапив із внутрішньою кровотечею, вийшов на власних ногах.

І ще:
— Кухар. Працював на польових складах. Не їв, не спав. Виснажився до кісток. А потім піднявся.

Едвард перегорнув картки. На звороті кожної — фраза.
Один і той самий голос. Один і той самий мотив:

«Ти не належиш сюди. Але тепер — ти мій.
І залишишся, доки пам’ятатимеш моє ім’я».

Едвард торкнувся кінчиками пальців вицвілих чорнил.
— Це вона. Ті самі слова… На оберезі Тііни. На надгробі в Ешмур-Голлі.

Олдвінн кивнув:
— Вона. Жива. Або… активна. Як би ти це не назвав.

На мить у кімнаті стало надто тихо — немов навіть камін завмер, дослухаючись.
— Питання не в тому, де вона, — продовжив Олдвінн. — Питання — навіщо вона обирає.

Едвард підвівся, відійшов до вікна. Місто розгорталося під ним мережею вулиць, мокрих від недавнього дощу. Вогні ліхтарів — наче застиглі світлячки, дзенькіт омнібусів, шурхіт кроків. А десь у цьому шумі — жінка, що стоїть між світами. І робить вибір.

Він повернувся, знову сів.
— Отже, Тііна… або та, кого називали Сірою Богинею… продовжує грати. Вона допомагає. Але не всім. Не за принципом, не за системою.
— Без контролю, — додав Олдвінн.
— Або, навпаки, за своїм контролем.
— А якщо вона будує щось більше?
— Що?
— Свою кров. Свій народ. Свою відповідь цьому світові.

Суміжні двері готельного номера прочинилися, і Коул, босоніж, у розстібнутій сорочці, сонно потер очі.
— Я… трохи полежу. Не заважайте.

Він пішов, не чекаючи відповіді. За ним зачинилися двері — м’яко, але з відгомоном.

Тепер у кімнаті залишилися тільки двоє. Цокання годинника, тонке дихання каміна, й рідкі клуби диму — Олдвінн закурив, сперши лікоть на коліно, дивлячись на Едварда поверх окулярів.
— Ти розумієш, хто вона? — запитав він.

Едвард мовчав. Лише зчепив пальці в замок. Потім — видихнув:
— Не до кінця. Але так… Я бачив гравюру. Чув голос. Вона не йде нашими дорогами. Вона ніби… в іншому шарі. В іншому часі. Але поруч. Завжди поруч.

— Я думаю, — тихо сказав Олдвінн, — вона й є Сіра. Але не та, про яку співають у піснях. Не коронована фея, не дух лісу.
Він затягнувся.
— А… рішення. Що виникло в тріщині між світами. Відповідь, вирвана з болю.

Едвард відвів погляд.
— Думаєш, вона діє сама?
— Ні, — твердо відповів Олдвінн. — Але й не з фейським двором. І вже точно не з міністерством. У неї — свій план. Давній. Особистий. Або переданий їй кимось.

Едвард нахилився ближче.
— Вона врятувала Коула. Чому? Він же з Островів. У ньому нема “континентальної” крові. Або?..

Олдвінн заговорив тихіше, ніби Коул міг підслухати:
— Ти сам казав… його мати — можливо, була Тііна.
Якщо вона не людина, то Коул — перший, народжений від неї, а не через обмін, не через ритуал.
По крові.

Едвард стиснув кулаки.
— Він може бути тим, кого вона чекала.
— Щоб вижив. Щоб став мостом. Не зброєю. Не символом. А переходом.
— Або… щоб переніс її. Через століття. У нову добу, де вже немає місця давнім богиням і тихим умовлянням під пагорбами.

Олдвінн повільно загасив сигарету в кришталевій попільничці.
— У нас надто багато “якщо”.
Якщо Тііна — це Сіра.
Якщо вона мати Коула.
Якщо вона діє сама.
Якщо за нею стоять інші.
Якщо це люди.
Або феї.
Або ніхто.

Вони замовкли. У сусідній кімнаті почулося легке шарудіння — Коул перевернувся на ліжку. Короткий кашель. Як у дитини, яку починає лихоманити.

Олдвінн промовив майже пошепки:
— Ми можемо сперечатися, чи варто рятувати імперію. І хто в ній ворог.
Але скажу одне:
Якщо вона справді та — Сіра, — то наш лад, із законами, машинами, виборами й міністрами — для неї просто подих. Миттєвість.
— І вона готує тих, хто переживе нас, — додав Едвард.
Олдвінн глянув у вогонь.
— Або… переживе саму її.