Розділ 12.2 Леа

На третій день у місті мрячив дощ. Він починався й обривався раптово, наче хтось вагався — лити чи ні. Повітря було сирим, мов подих підвалу, й Едвардові здавалося, що столиця намагається щось змити з себе. Та надто пізно.

Він піднявся знайомими сходами. Цього разу — майже беззвучно. Ані скрипу, ані тіні, ані слів. Наче дім став частиною ритуалу, де немає місця випадковому.
Двері знову відчинила та сама жінка. Вона не мовила ні слова. Лише довго дивилася. У цьому погляді вже не було здивування. Тільки жаль.

Кімната була темнішою, ніж раніше. Лампа горіла на підлозі, під кріслом, відкидаючи дивні, неприродні тіні на стіни. Повітря було важким, пахло пижмом і ладаном. Вікна залишалися зачиненими.

Леа лежала, відвернувшись до стіни. Плечі — гострі, як краї мушлі, викинутої на берег. Волосся — розсипалося по подушці.
Він підійшов.
— Це ви, — ледь чутно промовила вона. — Я думала, ви не прийдете.
— Я обіцяв.
Вона повільно повернулася. Очі потьмяніли, та в них ще лишалося щось живе. Те, що не забрати.
— Сьогодні я інша, — сказала вона. — Майже не відчуваю часу. Ані вчора, ані завтра. Лише ваше «сьогодні». Це… дивно приємно.

Він сів поруч. Опустив голову.
— Пробачте, я не зміг вам допомогти.
— Але ви були, — вона слабко всміхнулася. — Інколи бути — більше, ніж рятувати.

Вона замовкла, а тоді знову заговорила — тихіше, рівніше:
— Там, на кораблі, я думала, що хочу жити. Але, мабуть, уже тоді щось усередині знало: не вийде. Вони дали мені іншу роль. Інше тіло. Я й досі не знаю, ким стала.
— Ви — Леа, — сказав він.
Вона подивилася на нього. Вперше — прямо.
— Ні. Я — її рештки. Те, що не вдалося стерти.

Пауза. Тяжка.
Потім вона заговорила знову, і голос був майже безживним:
— Передайте Олдвінну… Він знає, куди дивитися. У моїй крові — номер партії. На зап’ясті. Він залишився.

Едвард обережно торкнувся її руки. Внутрішнього боку зап’ястка. Там, ледь видимий крізь тонку шкіру, проступав знак:

№ 7-CW-R

Чорне тавро, в’їдене глибоко, як опік.
— Це важливо? — спитав він.
— Так, — прошепотіла вона. — Хто знав про ці партії — знав надто багато. Я чула, як вони казали: ця кров буде відгукуватися. На кристал. На магію.

Він мовчав. Поруч із нею будь-які слова здавалися надто гучними.

Лея повільно заплющила очі. На мить йому здалося, що вона заснула. Але потім вона знову заговорила — ледве чутно:
— Поруч із вами було тепло. Ви… не фальшиві. Це я вже не відчуваю своїх почуттів. Лише чужі. І, знаєте… це не страшно. Просто сумно. Бо мені здавалося: з вами я могла б залишитися людиною.

Він хотів щось відповісти, але вона вже не слухала.

Її дихання стало уривчастим. Рівним. Тонким, як межа між снами.
Він сидів поруч, тримав її за руку. До самого кінця.

І коли до кімнати зайшла сіра жінка й торкнулася його плеча, він навіть не одразу збагнув, що час знову рушив.

Готель, де вони зупинилися, був старий — із тих, що пам’ятають своїх гостей на ім’я. Крізь дошки підлоги тягнуло теплом. На стінах висіли вицвілі гобелени, у коридорах пахло ладаном, деревною смолою й ще чимось, болісно знайомим — запахом чужого сну.

У номері стояли два крісла, два ліжка й старий дубовий стіл. На ньому лежав кулон Тіїни — срібний, важкий, холодний, мов закам’яніла сльоза. Він здавався занадто живим для мертвої речі.

Едвард сидів біля вікна. За шибкою мрячив дрібний, липкий дощ. Краплі повзли по склу, наче зламані рядки. Він не міг заснути.

Ми були сліпі. Всі.
Скільки разів він дивився на Тііну — і не бачив? Скільки років вона жила в їхньому домі, мовчки, тихо перебуваючи поруч? Хто вона була, коли вони не дивилися на неї? І чому ніхто не питав?

Їм було зручно не знати. Безпечно. Звично.

Він відвів погляд від вікна.

На іншому ліжку Коул спав, згорнувшись клубочком, як у дитинстві. Поряд, на підлокітнику, лежала книжка, яку він так і не дочитав. Здавалося, сни обтікали його, як вода — камінь. Та потім…

Спершу — легке шкряботіння.
Ніби хтось проводив кігтем по склу зсередини.
Потім — стогін. Тягучий, жалібний.
Звук, схожий на дзвін фарфору.

Едвард схопився.
— Коуле?

Юнак звивався під ковдрою. Лоб блищав, наче після бігу. Шкіра зблідла, стала майже прозорою, і крізь неї проступали тонкі сині вени з перламутровим відливом. Немов нитки світла під шкірою.

На скронях окреслилися лінії — мов тріщини криги, ледь помітні, але правильні, наче різьблення.

Кристалізація.
Він бачив її раніше — у загиблих.

— Коуле, прокинься!

Юнак стогнав. Пальці стискали простирадло, нігті рвали тканину. Губи шепотіли:
— …мамо… небо…
…вона співала…
…під пагорбами… світло…

Едвард схопив флягу. Обтер йому обличчя холодною водою. Серце юнака калатало, як у загнаної звірини. Але це був не страх.
Це була впевненість: він не хворий.
Це — спадок.

Коли світанок прослизнув у вікна, обережно ступаючи по килимах, Коул прийшов до тями. Сів на ліжку, задихаючись, довго не міг зрозуміти, де він. Його обличчя було блідим, але в очах — та сама зелень, що буває у хащах у травні. Надто яскрава для ранку.

— Ти говорив… із кимось, — тихо сказав Едвард, сідаючи поруч.

— Я був… унизу, — прошепотів Коул. — Усе зелене, як мох. І м’яко. І… мама там. Вона співала. Я не розумів слів, але… ніби вже колись знав їх.
Він замовк. Потім різко підвів очі:
— Дядьку, вона жива?
Едвард затримав подих.
— Може… так.
Коул дивився пильно, занадто серйозно як на юнака.
— Хто вона?
Довга пауза. Нарешті Едвард сказав:
— Ми думали — людина. Але… ні. Вона інша. Дуже давня.
— А я? — голос Коула зірвався. — Я теж?
Едвард простягнув руку, поклав йому на плече.
— Ти — мій племінник. Це головне.
Коул кивнув. Його очі сяяли, мов трава після дощу.