Розділ 11.2 Лист і кулон

Коли за вікнами почало сіріти, Едвард уже зібрав речі.
Попереду — столиця.
Банк.
Рахунок M-577.
«Сіра Богиня».
І десь там, можливо, відповідь.

Ранковий туман огорнув маєток вогкою пеленою, у якій усе — від садових скульптур до старих дерев — здавалося намальованим крейдою на склі. Над дахами ледь займалося рожеве світло, а біля воріт уже чекав екіпаж. Глянцевий, чорний, із гербом банківського дому на дверях. Коней вивели без звуку, наче знали: у цьому домі тепер говорять тихіше.

Усередині екіпажа — Едвард, Коул і невелика дорожня сумка, куди дбайливо покладено копії Артурових паперів, кілька листів і блокнот із таблицею зниклих людей. Кулон леді Клер, надітий під сорочку, ледь поколював шкіру в тому місці, де тонкий ланцюжок торкався грудей.

Коул, уперше за ці тижні, був одягнений у звичайне пальто. Щоки трохи порожевіли, волосся акуратно зачесане, але в його погляді все ще залишалася настороженість — така, як у людини, що нещодавно одужала після тяжкої хвороби й досі не певна, чи найстрашніше вже позаду. Він сидів, склавши руки на колінах, і розглядав свої черевики, ніби там могло бути щось важливе.

— Ти впевнений, що хочеш їхати? — тихо запитав Едвард, коли екіпаж ще стояв на місці.

Коул знизав плечима, але його голос прозвучав рівно:
— Я не хочу… Але й залишитися не можу. Вони ж іще десь поруч, правда?

— Хто знає, — злегка знизав плечима Едвард.

Хлопець кивнув. Потім, після короткої паузи, Едвард додав:
— Почнемо з банку. Потім, можливо, спробуємо знайти імена зі списку. Підемо по сліду.

Коул, не піднімаючи голови, тихо спитав:
— Можна я попрошу… якщо раптом почнеться знову — якщо я знову якось змінюся чи почую… те, чого не треба…

Він не договорив. Едвард поклав руку йому на плече. Долоня була тепла, відчутна.

— Тоді ти скажеш мені. І ми впораємось. Коул, ти не сам.

Коул ледь кивнув, усе ще не дивлячись йому в очі. За вікном, у сірій зорі, з’явився управитель, що махав на прощання. Позаду — дім. У ньому тепер дві могили. І надто багато запитань.

Колеса заскреготіли по гравію. Екіпаж поволі рушив.

Дорога йшла крізь ліс, і з кожним кілометром повітря ставало холоднішим. Десь попереду чекало місто, а поки — лише сонні дерева, що ворушилися в тумані, й довгі тіні, які бігли слідом за возом.

У якийсь момент, на повороті біля старої водонапірної вежі, кулон під сорочкою здригнувся. Не гаряче — не боляче. Скоріше… ніби серце стиснулося на секунду. Потім — знову стихло.

Едвард обережно торкнувся його крізь тканину. У цю мить Коул підняв голову.

— Ти теж це відчув?
— Що саме?
— Не знаю… просто ніби поруч щось… дивне. Місце. Повітря інше.

Едвард глянув у вікно. За ними пропливали руїни старої ферми, за якою починалися поклади кристалічного пилу. Колись там намагалися добувати ресурси — тепер усе заросло й пахло чимось різким, що лоскотало ніздрі. Туди вже не ходили.

Кулон пульсував. Ледь-ледь, ніби серце згадувало ритм, забутий багато років тому.

— Будемо уважні, — сказав Едвард і показав юнакові кулон. — Це не просто прикраса. Він реагує.

Коул кивнув. Його обличчя стало серйознішим.

Тиша. Колеса продовжували рівно стукати по камінню дороги, а кулон під сорочкою ще довго тремтів — ніби й справді відчував: вони наближаються до чогось важливого.

***

Дорога забрала майже весь день. Колеса глухо стукали по шосе, потім по бруківці, а далі — по широких міських мостах, під якими мерехтіла вода і гули труби. Коли вони в’їхали до столиці, вечір ще не опустився, та сонце вже ховалося за висотні будівлі.

Сяйво міста вдарило в очі — занадто яскраве, занадто гучне. Електричні вивіски у два поверхи, натовпи на перехрестях, дзвін трамваїв, стукіт черевиків по тротуарах. Усе рухалося, іскрилося, вібрувало на високих швидкостях. Пахло не повітрям, а гарячим вугіллям, металом, спаленим мастилом і чимось, що могло б бути кристалом, якби кристали мали запах.

Коул притулився до віконного скла. Його голос пролунав майже пошепки:
— Тут пахне… не повітрям. А ніби… всередині кристала. Наче вдихаєш скло.

Едвард відчув те саме — ніби кулон під сорочкою зігрівся. Не обпік, не спалахнув, а проявив себе легким коливанням — майже вібрацією в грудях. Він не поворухнувся, лише торкнувся краю коміра. Це був сигнал. 

На розі вулиці Мейліф їх зустрів чоловік від інспектора Олдвіна. Молодий, сухорлявий, у сірому пальті та рукавичках. Він не представився, лише простягнув два конверти й зник у потоці пішоходів.

Перший був офіційним. Чіткі рядки:
Банк «Солун & Ко». Вулиця Чотирьох Мостів. Запит M-577. Вікно №3. Завтра до 17:00.

Другий конверт, без печатки, з позначкою «особисто», містив коротку записку:
Один зі зниклих знайдений. Він вижив. Ми тримаємо його в наглядовому будинку в Ромліті. Виїзд можливий завтра.

Едвард перечитав записку двічі. Аркуш був складений учетверо, на ньому зберігся легкий запах диму. Не тютюну — спаленого паперу.

***

Готель «Осіння троянда» стояв просто на набережній. Стара будівля з башточкою, вицвілими гербами й гвинтовими сходами. Адміністраторка — сухенька жінка з пером у зачісці — швидко розмістила їх у спільних кімнатах на другому поверсі. Без розкошів, але все було чисте: прості ліжка, дерев’яні шафи, м’яке світло настінних ламп. У кожній спальні — бляшана коробка з чаєм, запах меду й бергамоту, й легке тремтіння шибок від гуркоту ріки за вікном.

Едвард розклав папери на столі біля вікна. Серед них — лист Артура. Він читав його вже вчетверте, але знову й знову повертався до одного рядка:
«Вона називала себе Сірою богинею. Її справжнє ім’я — сховане в рахунку під номером M-577».

За дверима почувся легкий стук.
— Це я, — тихо сказав голос Коула.
— Заходь, — відгукнувся Едвард.

Коул увійшов. Він був у домашній сорочці, волосся ще вологе після вмивання, і вперше за довгий час у його обличчі з’явилася м’якість. Він виглядав втомленим, але в очах — усе те саме напруження. Заглянув у документи перед Едвардом, а тоді сів навпроти, обхопивши кухоль обома руками.