Розділ 10.2 Пробудження

За вікном — тиша, наче будинок завмер разом із тими, хто в ньому залишився. Засунуті важкі штори приглушували будь-який звук з вулиці. Настільна лампа освітлювала лише частину столу, вирізаючи з темряви коло жовтого світла.

Едвард сидів за столом, дивлячись на розгорнутого листа в руках. Його пальці тремтіли від утоми, але погляд залишався зосередженим.

Папери, що лежали перед ним, здавалися безладними й незначними: рахунки, скарги, переписка. Шум. Пил.

Але в кутку, під старими газетами, Едвард помітив коробку.

Всередині — тонкий блокнот із шкіряною обкладинкою, місцями потертий, із загнутим верхнім краєм. Папір щільний, як у військових зошитах, чорнило — з ліловим відблиском. І щось у почерку — наче писано тремтячою рукою. Та кожне слово ніби вибите. З натиском. З відчаєм.
Він гортав повільно:

14 листопада
«Інтерес знову проявлений. Через нотаріуса запропоновані кошти на продовження “гігієнічних експериментів”. Їм цікаво, що робить кров остров’янина, змішана з південною.»
«Я відмовив. Усно. Писати не можна. Хтось читав мої листи. Думаю, це не банк.»

Едвард стиснув аркуш. «Гігієнічні експерименти»… Він чув цей термін — старий, мертвий, родом із тих часів, коли за ним ховалися медичні жахіття. А те, що згадується кров — говорить про головне.

2 грудня
«Майлз, як завжди, не вникає в етичні наслідки. Йому дали субстанцію в ампулах — нібито від фармацевтів. Але запах — це не аптека. Це алхімія та фейська домішка. Я змушений стежити за ним.»
«Коул написав. Хоче повернутися. Я радий, але боюся: хтось може скористатися ним. Він же… хороший.»

Едвард мимоволі усміхнувся. «Він же… хороший». Це так схоже на Артура — вічно стриманого, але з м’яким серцем. І все ж він не встиг захистити Коула.

Сторінка з вирваними краями — без дати:
«Я чув пісню в стінах. Кришталь співає, коли когось готують.»

Пісня. Те саме казав Коул. Музика всередині, як налаштування. Співпадіння?

Вклеєний аркуш — схема та таблиця.
 

Назви:
— Монтпере (М.К.)
— Дронт (Е.К.)
— Белроуд (Ж.Т.)
— Вертон (—)

Нижче — приписка олівцем:
«Всі вони — прийшли, лишилися та зникли.»

Едвард повільно провів пальцем по списку. Він знає ці місця — сірі плями на мапі, з невидимою інфраструктурою. Маленькі заводи, вахтові селища, старі госпіталі. Місця, де можна приховати що завгодно — і нікому не спаде на думку поставити запитання.
«Ці імена… Це не просто ініціали. Це координати. Люди, яким платили. Або за якими стежили».

Він узяв щільний аркуш, зробив акуратну копію схеми, переписав частину щоденників. Решту — сховав назад у коробку. Не варто віддавати все одразу. Навіть тим, хто твердить, що на його боці.

Відклав ручку, притулився спиною до крісла і прикрив очі. Чутно лише, як цокають старі годинники.
Якби Артур був живий…
Він розплющив очі. Навіщо марнувати час на жаль? Тепер він — єдиний, хто може закінчити розпочате.

***

Увечері знову пішов дощ. Він змивав вікна, наче намагався стерти все, що сталося за цей день. Скло вікон у кабінеті тремтіло від поодиноких поривів вітру. Прислуга розпалила камін, та його тепло майже не відчувалося. На столі — тека з паперами, схема, копії сторінок із щоденника Артура.

Едвард стояв, притулившись до книжкової шафи, з пледом на плечах — він щойно повернувся від Коула. Навпроти, за столом, — Олдвінн. Зняв рукавички, окуляри, розстебнув верхній ґудзик мундира.

Едвард кивнув на папери:
— Це те, що вдалося зібрати. Я не все став копіювати. Не певен, кому можна довіряти.

Олдвінн не відповів одразу. Довго вдивлявся у лист із таблицею, потім підняв погляд:
— Ти маєш рацію, що не довіряєш. Більшість в управлінні вважають, що Острів можна просто перекрити. Закрити всі порти, знищити докази, забути. А для звіту відправити нагору: «Експеримент провалився. Контроль відновлено.»

Він перегорнув сторінку.
— І якби не ти, не Коул… можливо, я б із ними погодився. Але тепер — ні.

Едвард опустився в крісло навпроти.
— Отже, тепер ти впевнений, що без фей тут не обійшлося?

— Я вірю тому, що бачу. А бачу я хлопця, якому витравили душу, зробили щось спеціально, аби фейська спадковість прокинулася, але він вижив. І бачу тебе — втомленого, але незламного. У тебе були шанси втекти, не втручатися. Замкнути двері. Відмовитися. А ти довів справу до кінця. Це не звична поведінка для аристократії.

Едвард усміхається.
— Я не звичайний аристократ. І ти — не просто чиновник. Ніколи не думав, що ми зійдемося.

— Ми не зійшлися. Просто стоїмо на одному боці урвища.

Мовчання. Лише потріскування каміна.

Едвард тихо запитує:
— А ти коли-небудь… сумнівався в наказах?

Олдвінн дивиться у вогонь.
— Багато разів. Але коли ти у формі — сумнів дорівнює зраді. Якщо не знаєш, кого прикривати, — прикривай тих, хто живий. Ось і все.

Він підвів погляд:
— Я не хочу, щоб Коула вивезли. Якщо правда вийде назовні — йому не дадуть дихати. Його розірвуть між інтересами. Йому дадуть нове ім’я, статус, покровителів — і зламають… Тож, коли я заповню звіт… він не буде Колвіллом.

Едвард нахиляється вперед, обпершися на стіл. В очах — надія і тягар.
— Ти розумієш, що береш на себе?

— Так. Саме тому мені потрібен ти. Щоб хтось ще знав. Щоб якщо мене приберуть — була ланка. Тиха, надійна.

Вони дивляться один на одного. Без виклику. Без дипломатії.

Едвард простягає руку:
— Тоді називай мене на ім’я. Досить формальностей.

Олдвінн трохи хмуриться, але все ж простягає свою. Міцне, сухе рукостискання.
— Август.
— Едвард.

***

Столичне Управління Безпеки. Кабінет сектора D.
Стелі — високі, склепінчасті. За вікнами — вечір, дощ.
На стіні — карта архіпелагу: Кришталеві острови, на ній — десятки прапорців. Червоні, сині, перевернуті.
Вже давно це не просто географія. Це мережа. Контроль.