Розділ 9.2 Розтин

Майлз був у своїй лабораторії.
Сидів на стільці, загорнувшись у старий халат, наче в щит. Перед ним — планшет із кресленнями та чашка чаю, вже холодного. Поруч — його дружина, леді Меган, у сірій сукні й з очима, що палали гарячковим блиском.

— Нам потрібно поговорити, — сказав Едвард. — Знову.

Майлз навіть не підвів погляду:
— Я вже сказав усе, що…
— Ні. Ти сказав рівно стільки, скільки хотів. Але я знаю, що ти щось приховуєш. І не зі звички.

Меган зітхнула. Подивилася на чоловіка — і той нарешті підняв очі. У них більше не було колишньої розсіяності.
— Ми не хотіли… — почала вона, — не тому, що не довіряли. А тому, що… самі не розуміли, до кінця. Але, можливо, вже час.

Майлз підвівся, не чекаючи відповіді. Помовчав. І кивнув:
— Хочеш знати? Ходімо.

Вони спускалися старими східцями вниз — туди, де повітря було холодним і вологим, як у печері. Кам’яні стіни вкривала пліснява, східці місцями осипалися. Едвард згадав — колись тут зберігали вина. Але тепер… зовсім інше.

Біля важких дверей Майлз вовтузився з ключами. Один замок. Другий. Третій.
— Тільки не кричи, — пробурмотів він і штовхнув стулку.

Кімната всередині була залита синюватим світлом. Ненатуральним, наче з глибин скла.
По стінах — апаратура. Колби, баки, перегінні установки, кабелі. Усе з’єднувалося в єдину систему, мов нервова сітка.

У центрі — капсула. Прозора, як крига.
І всередині — тіло.

Підліток. Лежав нерухомо, очі заплющені. Шкіра — як у порцелянової ляльки. На скроні — датчики. На руках — трубки.

— Це… хто? — видихнув Едвард.

— Він не пам’ятає імені, — сказав Майлз майже пошепки. — Але я знаю, хто це.

Він підійшов ближче, обійняв себе за плечі.
— Це… те, що я не зміг довести до кінця. Артур знав. І спершу допомагав. А потім… злякався. Або хтось наказав йому відступити. Тоді прийшов інший чоловік. Зі столиці. Він привіз інструкції. І гроші. Сказав, що це заради майбутнього. Що можна створити кров, яку прийме острів.

Едвард повільно зробив крок.
Його рука торкнулася скла.
Підліток був… схожий на Артура, яким він пам’ятав його в юності. Але не лише на Артура. На когось ще. Брови. Лінія вилиць. Губи.

Він стиснув кулаки.
— Ти… використовував його?
— Я намагався зберегти. Зрозуміти. Він уже був… не таким, як раніше. Його тіло змінювалося. Шкіра — прозоріша. Вени — мов світлові нитки. Його кров… вона дзвеніла у вимірювальних апаратах, Едварде. Дзвеніла!

— Отже, ти знав. Від самого початку. Назви його ім’я, Майлзе!

І в цю мить за спиною пролунав голос:
— Його звати Коул. Коул Колвілль. Син Артура. Він не помер.

Вони озирнулися.
У дверях стояв Олдвінн.

Майлз відсахнувся:
— Що ви… як ви сюди…
— Це вже не має значення, — спокійно мовив інспектор, заходячи. Він пройшов повз перегінні колби, наче повз меблі, й став біля капсули. Довго вдивлявся. Потім — тихо:
— Значить, це правда. Він вижив.

Едвард став між ними:
— Хто він для вас? Ви ж знали?
— Ми підозрювали, — відповів Олдвінн. — Його тіло не знайшли в таборі після битви.

Він глянув на Майлза:
— Ти не знав, що робиш. І все одно продовжував. Він не твій піддослідний. І не просто родич.

 — Я не вбивав його! — вигукнув Майлз. — Я… я думав, зможу допомогти. Артур був наляканий. Не розумів, що з ним. Потім… зник. А мені залишився тільки він.

Едвард видихнув, дивлячись на капсулу. Його охопило хвилювання:
— Але якщо він з Островів… якщо його кров — наша… Що з ним таке?

Тиша. Лише гудіння установок.

Олдвінн повільно промовив:
— Він не захворів. У нього почалася перебудова. Адаптація. Форма, яку ми раніше бачили тільки в тих, хто приймав перелиту кров від корінних остров’ян. Але Коул народився тут. Він не мав змінюватися.

Олдвінн замовк — ненадовго, наче даючи їм змогу переварити сказане. Світло капсули рябіло в очах, а всередині так само нерухомо лежав підліток.
Коул. Племінник. Живий. Мабуть. Змінений. Едвард відчув, як його охоплює божевільна надія.

Інспектор повільно випрямився, погляд його став ще гострішим:
— Це означає, що хтось прискорив його зміну. Примусово. Ймовірно, через кров, вживлені речовини… або вплив кристала безпосередньо. Є ритуали, відомі нам лише за уривками. Вони небезпечні. І майже завжди — незворотні.

Едвард стис кулаки:
— Ви знали, що тут відбувається. Знали й мовчали весь цей час! Чому не зупинили?

Олдвінн підняв руку, стримуючи його порив:
— Тому що тепер усе виходить на новий рівень. Ми вважали, що це справа маргіналів — алхіміків, торгівців із чорного ринку, мутних теоретиків, які збувають фальшиві настої та фейську сіль у провулках. Але це набуло масштабу.

Олдвінн на мить замовк і продовжив:
— Люди зникають. Ті, у кого тест крові позитивний, але вони не з Островів. Не місцеві. Їм не належать ритуали та трансформації. І все ж — вони зникають. Один за одним.

Едвард відчув, як усередині стискається холодна пружина:
— Хто їх завозить?

Інспектор тепер дивився не лише на нього — а й на Майлза:
— Ті, хто працює під прикриттям еміграційних потоків. У документах — біженці, злидарі, селяни. Але серед них — воїни, найманці, убивці. Їх відбирають. За ознаками витривалості. За сумісністю. За кров’ю. І потім… використовують. Їхні тіла служать основою. Для чого? Поки що не ясно.

Майлз відсахнувся. Його губи побіліли:
— Я… я знав, що за мною стежать. Догадувався. Я відчував, що… хтось є. Але ви думаєте, що я… з ними?

— Ні, — холодно сказав Олдвінн. — Ми вважаємо, що вас використовують. Та якщо ви справді не зрадник, у вас є шанс. Виправити. Повернути собі ім’я.

Він знову звернувся до Едварда. Тепер його голос став більш особистим. Майже довірливим:
— А ви, мілорде, потрібні нам. Ви вже надто глибоко в цьому. У вас — військовий досвід. Ви бачили, як помирають і як виживають. Ви лікар, і ви знаєте, де закінчується фізика й починається інша біологія. А головне — у вас є Коул; ключ; ланка, що з’єднує надто багато збігів.