Розділ 8.2 Нова кров

Ранок був сірий і щільний, як ковдра, що стримує світло.
Туман стелився алеями, огортаючи кущі та статуї саду, перетворюючи родовий маєток Колвіллів на декорацію до вистави, де ніхто до кінця не знав своєї ролі.

Олдвінн приїхав безшумно. Як завжди — у щільному пальті, без супроводу, з валізою та обличчям, яке не потребувало привітань. На порозі він лише кивнув Едварду, не сказавши жодного слова, і одразу попросив: «До бібліотеки».

Камін давно був складений, але не розпалений — у ньому накопичилася сира зола, як згадка про щось втрачене. В повітрі висів запах паперу, старого чорнила і невимовлених слів. Олдвінн поставив на стіл плоску коробку. Перев’язана мотузкою. Стара, картонна.
— Службовий архів, — сказав він сухо. — Те, що згоріло в центральному реєстрі, тут ще лишилось.

Він відкрив кришку. Усередині були гравюри: пожовклі навчальні ілюстрації, схеми, карти. Зошити з дитячим почерком, а подекуди — охайні позначки червоним чорнилом. Едвард провів пальцем по краю карти, ніби впізнаючи контур, знайомий зі снів.
— Що ви пам’ятаєте з уроків історії? — промовив Олдвінн, не дивлячись на нього. — Про Фаерінг і Кришталеві острови?
Едвард замислився.
— Морські розбійники з Фаерінга тримали вартові пости на Островах у сезон. Іноді — засилали туди небажаних. Пам’ятаю карту. Стара, майже стерта на краях…
— Вірно. Це — офіційна версія. А тепер те, про що не пишуть.

Олдвінн витяг ще одну карту — вицвілий аркуш, де обриси Фаерінга й Островів були з’єднані тонкими лініями, наче капілярами.
— Легенди про підмінків — не з Островів. Вони почались на Фаерінгу. Там, куди повертались із постів і набігів. Очевидно, ті, кого залишали тут, так би мовити, піддавались впливу кришталю. А діти, народжені пізніше — були вже не такими, не звичайними фаерінгцями. Щось у них змінювалось.

Едвард дивився на карту, як на схему тіла. Річкові річища — як судини. Бухти — як легені. Все було живим. Надто живим.
— Феї? — повільно спитав він.
Олдвінн зітхнув.
— Ми не знаємо. Але точно одне: феї не можуть довго існувати на поверхні, а тим паче — поза Кришталевими островами. Їм потрібні умови. Якір. Кров. Контракт. Зараз усе, що лишилось — це родові угоди. Раніше, можливо, було інакше. Можливо, змінювали навіть кров. Пам’ятаєте легенди про фей, які висмоктували кров у немовлят? До речі — ось одна з них.

Едвард узяв книгу:

“Її звали Тейрін, хоча це ім’я — радше шепіт, ніж слово. Вона приходила з росою, коли небо ще не вирішило, чи стане ранковим, а вітер гойдав трави беззвучно, як дихання немовляти.

Тейрін обирала ті домівки, де народжувала жінка — особливо, якщо пологи були важкими. Вона не заходила. Стояла за вікном, за дверима, біля димаря — і чекала. Бо якщо мати встигала назвати дитину до світанку — фея зникала. Але якщо ні…

…вона проходила крізь стіни, як подих вітру. І підходила до колиски.

Клала долоню — тонку, як стебло річкової трави — на вуста немовляти. Губи змикались. Щоки западали. Серце билося дужче, дужче… а потім завмирало.

На ранок дитина була мертва. Без ран, без сліду. Але її кров — зникала. Не пролита. Не витекла. Її просто не було. Ніби її випили — разом із подихом.

Казали, Тейрін — одна з вигнаних фей. Та, що колись порушила Згоду і була приречена блукати серед людей. Але поки вона пила — жила. Поки дитина вмирала — вона спалахувала, як квітка. Іноді, через роки, така дитина поверталася. Але вже не з тією шкірою. Не з тими очима. Не з тим ім’ям.”

Едвард мимоволі провів долонею по руці, наче шукав на шкірі сліди холоду. 

Олдвінн підійшов ближче:

— Є ще одна цікава історія, стара. Вперше я натрапив на неї в рукописі монастирського літописця.

Він дістав аркуш з особливою обережністю — ніби боявся, що папір проклятий. Його пальці, зазвичай впевнені, тремтіли ледь помітно. Розгорнув один з аркушів та показав гравюру — грубу, стилізовану: жінка в каптурі тримає на руках істоту з обличчям, прикритим вуаллю. Над ними — зоряне коло й вівтар, серед поля.

Олдвінн провів пальцем по краю гравюри.

— Вперше я прочитав це ще в юності. І з того часу — не забув жодного рядка.

Його голос трохи осів, наче з кожним словом він ніби знімав пил із власного страху.

— «Про Дьювіну з Лорнмаршу», — прошепотів він. — Казали, один із лицарів викрав фею — не з кохання, а з жадібності. Привів її у свій дім без договору. Хотів, щоби вона народила йому дитину — вічну, як і вона сама. Казали, він тримав її у вежі, поїв кров’ю живих квітів, замкнув між дзеркальних стін. А вежа та стояла не на островах. Щоб рідня феї не змогла її знайти, він вивіз її далеко.

Олдвінн закрив теку.

— Але замість безсмертя отримав смерть. Вона завагітніла — і почала розсипатися. Зсередини. Скляна хвороба. Шкіра — як крижана кірка. Вени — ніби наповнені попелом. Незабаром вона померла, а на місці вежі знайшли лише купу білого кварцу, всередині якого — ембріон з прозорими очима.

Едвард напружився. Він уперся поглядом у край столу, наче намагався втримати рівновагу.

— Це схоже на…

Він не договорив. Ім’я хлопчика зависло в повітрі, мов нота, від якої боляче.

— Як у розповідях про хворобу Коула, — кивнув Олдвінн, і вперше в його голосі прозвучало щось схоже на співчуття.

Він нахилився вперед, сперся долонями об стіл.

— Країна вимирає, Колвіллю. Ви сами бачили це у шпиталях. Молодих усе менше. Щороку — більше безпліддя. Старі роди згасають. Ваш брат Майлз — геній. Але живе у самотності. Без нащадків. Без бажання продовжити рід.

Едвард стиснув кулак.

— Ви хочете сказати…

— Нам потрібна нова кров. Але майже всі, хто її приносить, — гинуть. Кришталь не приймає. Живих — стає менше. Потрібні носії. Такі, як колись прийшли з Фаеринга на острови, щоб закласти нову націю. Що тоді сталося? Ми давно втратили ці спогади. І все, що нам лишилось — читати між рядків старих легенд та розкопувати уламки того, що вціліло.