Розділ 7.3 Угода виконана

Уночі йшов дощ, і фасад будинку ще був вологим. Плющ під вікном спальні леді Клер повис в’янучою плямою — листя стало коричневим і ламким на дотик. Садівник уже почав обрізати його, але Едвард попросив зачекати.

Він стояв поруч із Олдвінном, вдивляючись у стіну, ніби вперше помічав не те, що є, а те, чого бракує.

— Ви все ж мали рацію, — повільно сказав Олдвінн. — У чашці не було отрути. Посуд оглянули. Залишки — вода. Чиста.

— А запах? — уточнив Едвард.

— Служниця говорила про щось різке і дивне, але це не підтверджено. Могло здатися. Особливо якщо боялася. Або сплутала з парфумами.

Едвард мовчки кивнув.

— Але фасад…

— Оце вже — факт, — підтвердив Олдвінн. — Ми взяли зразок ґрунту. Корозійний слід. Щось кислотне або токсичне — явно не з цієї місцевості. Тобто хтось налив отруту — а потім вилив залишки у вікно.

Він ступив убік:

— Отже, того, хто вбивав, цікавило лише, щоб леді Клер прийняла отруту. Залишок не був потрібен. Його треба було позбутися — і швидко.

— А чашка?

— Була звичайна. Але — і це важливо — вона не стояла на таці. Її прибрали окремо і сполоснули так, щоб здавалося, що в ній була просто вода.

— Отже, — підсумував Едвард, — злочинець не просто знав, де знаходиться кімната. Він знав режим, розклад, як і коли ходять покоївки і навіть те, коли Аврора приносить сніданок.

Олдвінн поглянув на нього.

— Так. Це не випадковий гість. І якщо не один із тих, хто досі живе тут… Я зробив запит по колишніх служниках. І ми знайшли дещо цікаве.

Він дістав блокнот і відкрив одну зі сторінок.

— Місяць тому звільнилася служниця на ім’я Марта Ейлз. Пропрацювала три роки. Була тиха, сумлінна. За словами економки — «як тінь». Пішла раптово, причина — лист від родичів: кликали до столиці, у дім купця.

— Хто бачив її востаннє?

— Келлі. Вона й сказала, що останні тижні Марта ходила дуже тихо, майже непомітно. Ніби ховалась від когось. А після звільнення її навіть не проводжали.

— Навіщо повертатися? — промовив Едвард уголос. — І навіщо вбивати леді Клер?

— Гарне питання, — озвався Олдвінн. — Але я собі поставив інше. — Він нахилився ближче. — А що, як вона взагалі не йшла?

— Що?

— Припустімо, вона підробила лист від родичів. Припустімо, нікому не сказала, куди подалася. Припустімо, вона залишилася в окрузі. Або сховалась у будиночку садівника. Або поїхала — і повернулась. Уночі.

— У неї були ключі?

— Авжеж. Як у всіх старших покоївок. Чи залишила їх — я не впевнений. Але поки працювала, могла легко зробити копію.

— І ви її тепер шукаєте?

— Уже надіслано запит до столиці. Там така служниця не з’являлась у жодному з будинків, куди вона нібито мала йти. Ані купця, ані родичів не знайдено. Імен — немає.

Едвард повільно випростався.

— Отже, це була брехня.

— Цілком може бути, — тихо сказав Олдвінн.

Він закрив блокнот і простягнув Едварду тонку, пожовклу картку.

— Це все, що в нас є. Опис Марти Ейлз. Подано до архіву, коли вона влаштувалася сюди на службу. Ми надіслали запити до всіх пристаней, вокзалів, готелів. Але ви маєте рацію, Едварде. Ми шукаємо Марту Ейлз. Але якщо такої людини ніколи не було — то кого ми шукаємо?