Розділ 7.2 Угода виконана

Другій ранок після похорону було затягнуто серпанком — вранішній дощ іще не почався, але в повітрі вже витала його солонувата тяжкість. Усе довкола дихало вологою: трава на схилах, мідні ручки дверей, старі камені біля фонтану. Листя — ніби вкрите маслянистою пеленою, каламутною й непрозорою. Навіть тиша була вологою.

Вітер тріпав крони дерев у парку за будинком, і десь у глибині алеї скрипнула стара лавка, що розгойдувалась — як покинуті гойдалки на задньому дворі.

Едвард стояв біля старих кам’яних сходів, притулившись плечем до перил. Інспектор Олдвін був поряд — високий, у майже бездоганному сюртуку, з затиснутим у пальцях скляним флаконом, кришечку якого оплавлено сургучем.

— Аналіз підтвердив, — тихо промовив Олдвін, не дивлячись на Едварда. — Південна отрута. Із родини екзотичних змій. Дуже рідкісна, майже міфічна. Добувається з залозистого мішечка змії, що мешкає під акаціями.

— Я чув, що її рідко використовують, — відповів Едвард, не зводячи погляду з плюща на стіні. — Бо надто дієва?

Інспектор ледь нахилив голову, як викладач, у якого учень вперше поставив правильне запитання.
— Театрально дієва, — уточнив він. — Жертва помирає за лічені хвилини. Щільний набряк, синьо-багровий колір вен, особливо на тильному боці кистей. Смерть — майже беззвучна, але моторошна. Ніби тіло пручалося до останнього.

— Я бачив подібне, — тихо сказав Едвард. — У прикордонному таборі, на півдні. Тільки тоді пацієнта врятували. Встигли вколоти протиотруту… а тут…
Він не договорив.

— У кімнаті вашої матері не знайдено жодної склянки з рештками отрути, — продовжив Олдвін, перебираючи пальцями сургучеву печатку. — Ні в чашках чаю, ні в мікстурі. Усе чисто.

— І все ж, — Едвард ступив по гравію, — отрута потрапила в організм. Це не була ін’єкція. Я помітив би сліди. Значить — через рот. Можливо, їжа або питво.

Олдвін кивнув.
— Ми перевірили тацю. Аврора нічого не чіпала. Все виглядало як зазвичай.

Едвард замовк, примружився, глянув угору.
Під балконом спальні леді Клер вився плющ — густий, вічнозелений… за винятком однієї плями.

Невелика ділянка листя була ніби випалена. Наче по ній пролили не воду, а кислоту. Жилки почорнілі, краї — буро-іржаві. Листя висохло, але ще трималося на стеблах. Це сталося нещодавно.

Він підійшов ближче.
Трава під стіною теж була жовтою, поламаною.

— Плющ, — вимовив Едвард, не озираючись. — Він загинув надто швидко. Тут, під вікном. Наче його обпалили.

З-за рогу долинув голос садівника, що впівголоса говорив зі слугою:
— Я ж казав — поганий знак, якщо в червні жовте листя. Як підсмажене. А ж щойно зелений був…

Олдвін підійшов, став поруч.
— Думаєте, отруту вилили?

— Залишок, — підтвердив Едвард. — Якщо вона була в чашці чи бокалі — залишки треба було кудись подіти. У каналізацію? Слуги б почули. У камін? Запах. А от у вікно — просто. І без сліду.

Він показав на пляму на плющі.
Олдвін присів, зірвав один лист. Покрутив між пальцями.

— Ще крихкий. Значить — максимум кілька днів. Збігається з часом смерті.

— Думаю, отруту подали з чимось рідким. Можливо, з вечірнім чаєм. А може — з мікстурою. Головне — що після цього саму посудину… прибрали.

— Аврора нічого не згадувала, — похмуро сказав інспектор.
— Можливо, вона й не знала, що варто згадати. Хтось міг підмінити чашку. Або винести її… ще до того, як вона увійшла. А якщо була друга чашка?

Вітер ковзнув фасадом, похитав тонкі пасма обгорілого плюща, і в ту мить Едвард відчув: у цьому домі немає випадковостей. Усе, що сталося — це попередження.

— Перевірте зміни слуг, — сказав він. — Хто прибирав. Хто проходив повз спальню тієї ночі. Хто знав, де стоятиме таця. Або — хто знав, як вилити залишки так, щоб цього ніхто не помітив.

Олдвін вже щось занотовував у блокнот. Вітер перегорнув кутик сторінки.

— Це був хтось, хто знав, як діє отрута, — додав Едвард. — Хто знав дозування, знав, скільки залишиться. Хто не боявся використати рідкісний, упізнаваний засіб.

— Тому що хотів, щоб ви здогадалися? — уточнив Олдвін, не піднімаючи очей.
— Можливо. Або тому, що знав: я все одно нічого не зможу змінити. І все ж… — Едвард дістав з кишені рукавички і розгорнув записку — ту саму, з труни. — Цей папірець. Він же не просто так.

Олдвін кинув побіжний погляд:
— Так. Надто охайний. Без плям, без згинів. Наче його залишили… навмисне.

— Навмисне і в потрібний момент, — кивнув Едвард. — Коли всі дивляться на фей.
— Ви вважаєте, вони не причетні?

Едвард помовчав, а тоді тихо сказав:
— Я думаю, це не в їхньому стилі. Феї не дають пояснень. Не звітують. Вони не просять вибачення і не залишають розписок.

Олдвін усміхнувся куточком губ:
— Отже, хтось хотів, щоб ми подумали саме так. Щоб підозра пішла не тим слідом.

Едвард повільно згорнув записку:
— Якщо хтось використовує фей як маску — значить, він або знає про них забагато, або готовий ризикувати всім.
— Або виконує наказ, не розуміючи всієї глибини, — тихо додав Олдвін. — Виконавець — одне. Замовник — зовсім інше.

Кімната була холодною, попри промені ранкового сонця. Північне крило рідко прогрівалося навіть у липні: стіни зберігали прохолоду, як пам’ять про старі таємниці. За вікном — туман, що розчиняв дерева в сірому молоці, і тиша, ніби весь світ затамував подих.

Інспектор Олдвін сидів за столом, поклавши перед собою тонку теку з паперами.

— Ніхто не заходив до кімнати до вас? — спокійно уточнив інспектор, але в голосі прозвучала натягнута струна: він чекав на неточність.
Аврора стояла прямо, руки зчеплені перед собою, обличчя — світле, але бліде, як у людини, виснаженої боротьбою з самою собою.
— Ні, сер. Усе було, як завжди. Сніданок о восьмій. Я піднялася, як завжди. Постукала. Відповіді не було — увійшла. Таця стояла на столику біля ліжка. Усе було на місці. Але… вона не рухалася. Обличчя… — вона запнулася, — було надто спокійним. Я відразу зрозуміла: щось не так.