Розділ 5.3 Послання

На кухні було тихо. Не затишно — а тихо, як в музеї після закриття. Де все стоїть на своїх місцях, але будь-який рух здається злочином.

Крізь високе вузьке вікно ковзали світло й тінь — ранкові, бліді. Десь капала вода. Напевно хтось забув закрити кран, але зараз на це ніхто не звертав уваги.

Аврора сиділа за столом. Перед нею стояла чашка — проста, з легкою тріщиною по обідку. Вона тримала її обома руками, наче від тепла кераміки залежало щось більше, ніж просто втіха.

Її обличчя було спокійним. Навіть занадто. Але по шиї, збігши від скроні, прокотилася одна-єдина крапля поту — повільно, як крапля олії по сухій сковороді.

Едвард увійшов. Зупинився біля дверного одвірка, а тоді опустився за стіл навпроти. Мовчання між ними здавалося таким щільним, що могло стати третім співрозмовником.

— Ви знайшли тіло моєї матері?

Її погляд здригнувся — не від страху, а від тягаря спогаду. Вона кивнула. Пауза — як затяжний вдих.

— Так, — промовила вона. Голос був чистим, але натягнутим, як струна. — Я… як завжди, принесла піднос. Вона любила чай із чебрецем. Майже завжди в цей час уже шила біля вікна, ви ж знаєте. Хоча, можливо, й ні. Пробачте. Але не сьогодні.

— Двері були зачинені?

— Ні. Привідчинені. Я… постукала. Потім увійшла. Вона лежала на ліжку. Руки складені. На губах — щось схоже на усмішку. Але дихання не було. Я відразу зрозуміла.

Едвард мовчав. Він не хотів сполохати. Нехай говорить. Він відчував: у ній є ще щось — недоказане, заховане глибоко. Воно саме підіймається на поверхню.

Аврора поглянула на свою чашку — все ще повну. Потім — на свої пальці. Вони ледь тремтіли.

— Тієї ночі, — прошепотіла вона, — я прокинулася. Моя кімната поруч зі сходами. Я почула звук. Скрип. Наче хтось іде. Тихо. Обережно. Спочатку вниз, потім вгору. Дошка скрипнула на повороті. Я подумала — це ви. Що не спиться, як і мені.

Але це… Це були не ви.

Едвард нахилився вперед.

— Ти впевнена?

— Так. За хвилину хтось стояв біля моїх дверей. Я не відкривала. Але відчувала — за ними хтось є. Тиша була… щільна. Як у темній воді. Я не чула дихання. Жодного звуку.

Але знала: хтось дивиться.

— Ви бачили обличчя?

Аврора підняла очі. У цьому світлі вони були майже безбарвні — як скло.

— Ні. Але… Воно не зайшло. Просто… стояло. А потім зникло. Мить — і я більше не відчувала його присутності. Наче його… відкликали.

Едвард вдихнув. Повільно. Глибоко.

— Чому ви нічого не сказали?

Мовчання.

Потім — погляд прямісінько в очі. Прямий. Не зухвалий, але — дорослий, чужий для дівчини її років.

— Тому що… у цьому домі деякі речі краще не чіпати. А ще… тому що ваша мати останніми тижнями іноді була не сама.

— Що ви маєте на увазі?

— Я… не знаю точно. Але іноді, вночі, я чула, як вона говорить. З кимось. Тихо. За дверима. Іноді… в саду. Вона йшла туди одна. Без ліхтаря. Без шаля. Просто… йшла, ніби її хтось кликав.

— І що вона говорила?

Аврора опустила погляд.

— Одного разу я почула: «Якщо ти хочеш — я виконаю».

— Як ви думаєте, з ким вона говорила?

Аврора не відповіла одразу. Лише стиснула пальці на чашці, поки та не здригнулася в її руках.

— Я не знаю. Але я відчуваю… Це була не людина.

Едвард повільно видихнув і відсунув чашку, щоби не заважала. Він дивився на Аврору, але говорив вже тихіше, м’якше, наче мова йшла не про його матір, а про чужого примару, якого слід зрозуміти, а не засудити.

— Ви… думаєте, вона з кимось розмовляла? Може, сама з собою?

— Ні. — Голос Аврори здригнувся, але не від страху. — Я справді думаю, вона комусь відповідала. Хтось був поруч.

Едвард насупився:

— Вона з кимось зустрічалась?

— Ні. Або… не в звичному сенсі. Але… Іноді я прокидалась і чула — як відчиняється вікно внизу. Вона виходила. Я слідкувала одного разу. Вона стояла в саду. Мовчки. Руки розведені, як у людини, що чекає обіймів. І тоді, — голос Аврори став майже шепотом, — повітря навколо неї починало тремтіти.

— Тремтіти?

— Як перед грозою. Але тільки в одному місці — там, де вона стояла.

— Ваша мати останнім часом поводилася… дивно. Але часом здавалася дуже розсіяною. А іноді — навпаки, лячно зібраною. Наче чогось чекала.

— Чого? — Едвард говорив спокійно, намагаючись запам’ятати кожне слово.

— Не знаю. Але одного разу я чула, як вона сказала в порожній кімнаті: «Я все зробила. Ти обіцяла». Тоді я подумала — може, вона згадувала старі розмови. А тепер… я не впевнена.

— Вона щось приховувала?

Аврора трохи помовчала, потім кивнула.

— У неї був один ящик у кабінеті. Маленький, з латунним замком. Я намагалася навести лад у паперах — вона різко заборонила. Сказала, що якщо хтось до нього доторкнеться — вона одразу дізнається. Більше я не підходила.

Едвард мовчки кивнув. У цій родині, схоже, кожен щось приховував — і тепер усе, що ховалося між рядками, випало йому.

— Дякую, — нарешті сказав він. — Ви зробили все правильно. І, будь ласка… якщо раптом щось згадаєте — навіть дрібницю — скажіть мені.

Аврора злегка знизала плечима і кивнула.