Розділ 5.2 Послання

Його екіпаж ще не встиг як слід зупинитися, а біля дверей уже маячили двоє.

Едвард вистрибнув з екіпажу ще до того, як колеса остаточно завмерли.

— Що сталося? — голос зірвався трохи вище за звичне, але він тут же його придушив.

Першим представився констебль Доуер — кругловидий чоловік середнього віку з такою акуратною лисиною, ніби її виголили за трафаретом. Його обличчя було кам’яним, а погляд із невідворотною вагою вивчав Едварда.

Поруч із ним стояв доктор Фінч — худорлявий, наче витягнутий угору тривогою, з охайними вусами й пальцями, що постійно поправляли комірець або рукавички. Одягнений з елегантною похмурістю — так, ніби попереду в нього похорон або слухання в Академії.

Констебль Доуер зітхнув. Повільно, з виразом людини, якій довірили роль ката, але не дали права на співчуття.

— Перепрошую, сер… Це ваша мати. Леді Клер. Її знайшли мертвою у кімнаті. Сьогодні вранці.

Світ, здавалося, втратив звук. Навіть вітер перестав ворушити траву біля ґанку.

— Хто знайшов? — Едвард ледве вимовив ці два слова.

— Її компаньйонка. Міс Аврора. Принесла сніданок. І… побачила. Зараз вона в будинку. У шоковому стані. Але тримається. Ми… не допитували. Чекали вас.

У голосі Доуера була не просто стриманість — обережність. Наче він боявся необережним словом злякати чиюсь крихку тінь. Або — розбудити звіра.

Доктор Фінч ступив ближче, не порушуючи особистого простору Едварда — але позначивши свою присутність як свідка, а може, й суддю.

— Я оглянув тіло, — почав він. Голос був м’яким, але в ньому щось потріскувало — як лід під ногами. — Смерть — миттєва. Без слідів боротьби. Поза — неприродно спокійна. Ми підозрюємо гостре отруєння. Є ознаки — роздуті вени, набряк гортані, синьо-фіолетова судинна сітка на кінцівках. Це не щось побутове. Це… специфічне. Дуже.

Він на мить зам’явся. Та все ж продовжив:

— Я не можу стверджувати без лабораторного аналізу, але запах і реакція тканин… Ймовірно, це рослинні токсини. Південні. Щось на кшталт аканарії. Чи навіть гірше - чорного ефіру.

Едвард на мить заплющив очі. Чорний ефір… Він чув про нього. Знав, як він діє. Бачив, як солдати на півдні вмирали за хвилину — не від ран, а від звичайної подряпини, якщо клинок було змазано.

Він відкрив очі, і в голосі його з’явилася сталь:

— Це заборонені речовини. Дуже рідкісні. Так, я знав про них. І так, їх використовували на півдні — як крайній захід, у тому числі у військовій хірургії. Але я… не привозив їх із собою.

Доктор кивнув, не звинувачуючи — фіксуючи. Професіонал.

А от Доуер покашляв, переступив з ноги на ногу, ніби готувався до незручного кроку.

— Ми вас не звинувачуємо, сер. Але… обставини. Ви щойно повернулися з-за кордону. Молодший син. Усі знають, що у вас були складні стосунки з матір’ю. А ваш брат — лорд Майлз — теж, скажімо так, не чужий отрутам. Його експерименти, за чутками, тривають давно. Нам доведеться також поговорити з ним. Для протоколу.

Едвард дивився поліцейському в обличчя, як у дзеркало. Бачив там і сумнів, і страх, і роздратування — і все це ховалося за ввічливістю.

Він повільно кивнув:

— Звісно. Говоріть з ким завгодно. Я й сам хочу знати, хто це зробив.

Але подумав зовсім інше:

Якщо це південна отрута — хтось знав, що я впізнаю її одразу.
Знав, що я зрозумію.
Отже, це — не просто смерть. Це — послання.
Але кому? Мені? Чи Майлзу?

Все всередині стиснулося.

Доктор Фінч, з повагою до колеги, залишив свої записи й пообіцяв передати зразки тканин до Столичного Центру Судової Токсикології.

Відповіді слід було чекати не раніше ніж за день.

І весь цей час Едвард відчував — хтось грається з ним.

Наче партія вже почалася.

А мати… Вона була лише першою фігурою, скинутою з дошки.