Розділ 3.2 Дім, у якому не говорять

Будинок Майлза стояв на східному схилі, трохи нижче маєтку, схований за живоплотом і кованою хвірткою, покритою зеленкувато-білим нальотом — ніби й її уразив якийсь хімічний грибок.

На перший погляд — звичайна садиба: двоповерхова будівля з сірого каменю, вікна зі ставнями, крихітний палісадник із підстриженими рослинами. Але варто було підійти ближче — повітря змінювалося. В ньому тягло металом, попелом, чимось затхлим, і цей запах не зникав — ніби в’ївся в усе навколо.

Двері відчинив сам Майлз.

Він був блідий, високий і трохи згорблений, з запалими очима і руками, на яких жили проступали, як жилки на листках. Його обличчя — худорляве, зі скулами, що постійно ніби стискалися. Волосся, колись темне й густе, тепер було скуйовджене і припорошене пилом — мов у бібліотечного привида.

— Едварде, — сказав він тихо, наче боявся потривожити повітря, — не чекав, що ти приїдеш… Хоч, можливо, мав би здогадатися.

— Ти не прийшов на похорон Артура. Мати сказала, — відповів Едвард. Без докору, але навмисно.

— Ми були зайняті. Дослідженням. Його смерть… була очікуваною. Його розум — тріснув давно.

Він розвернувся і пішов углиб, не озираючись. Едвард рушив за ним.

Увесь перший поверх було перетворено на лабораторний простір. Стіни завішані таблицями, формулами, схемами венозних сіток і малюнками еритроцитів. Підлога — в слідах крейди і чогось буро-зеленого, явно живого. В кутку — вентиляційний купол, під яким стояли скляні судини з реагентами, що плавали в розчинах.

— Ми вивчаємо реакцію крові на кристалічні включення, — кинув Майлз, відчиняючи важкі двері в задню частину — експериментальну камеру. — Ти ж теж, по-своєму, цікавився цим. На Півдні. Зміна крові. Переливання. Пам’ятаєш, ти згадував про це в листах? Саме тоді нас із Меґан ніби блискавкою вдарило. Так… і ми навіть пішли далі! Ми впроваджуємо властивості.

На столі стояла апаратура, схожа на гібрид годинника й акваріума: в одній посудині — густа червона рідина, в іншій — прозора, з блискучими нитками.

— Це кров із кристалічними включеннями. Ми навчилися її стабілізувати. Це більше, ніж алхімія, Едварде. Це нова фізіологія! Уяви, що скоро ми зможемо провести справжні випробування!

— Навіщо?

Майлз на мить подивився прямо в очі.

— Бо ми — лише форми. Ми — перехідні. А кришталь… він постійний. Він переписує живе, робить його міцним. Ми намагаємося створити людину, яку острів не відкине.

Пролунав голос — різкий, мов скрегіт скляної палички по міді:

— Ти все одно не зрозумієш. Ніхто не розуміє. Навіть він — не завжди.

На порозі стояла леді Меґан.

Вона була високою, кутуватою, майже нерухомою. У рисах — постійна зосередженість, і якась неспокійна енергія, мов натягнута тятива. Сукня — темна, суворого крою, волосся — зачесане назад у чіткий вузол. Губи — тонкі, погляд — швидкий, хижий, мов у яструба.

— Ти вчасно, — сказала вона, не дивлячись на Едварда, ніби він був не людиною, а змінною в рівнянні. — У останньому експерименті стався збій. Суміш повела себе нестабільно. Спалах. Крик. Усе як у тих старих записах. Прилад майже розплавило.

Вона зупинилася, роблячи позначку на аркуші. Майлз підійшов ближче, перевіряючи пробірки — в одній ще коливалася прозора, з блакитним відтінком рідина.

— З чим ви працювали? — запитав Едвард.

— Нам передали зразок, — повільно відповіла вона. — Казали, що це кров феї. Або те, що лишилося від неї після спроби адаптації. Хто передав — не уточнювали. Ми знали тільки одне: це не лабораторна підробка. Живий матеріал. Який шукав… відгук.

— Відгук? — перепитав Едвард.

Майлз нарешті подивився йому в очі:

— Едді… ця кров відповіла. Коли ми активували структуру кристалу, вона не просто змінилася — вона заспівала. Ну, ти знаєш, як співають феї, коли вони поруч. Але голос був спотворений. Ніби… я не можу тобі пояснити, але ніби вона щось шукала — і не знаходила. Ми не знаємо, хто або що це було. Можливо, не фея в звичному розумінні. А потім…

— …крик, — докінчив Едвард. Він відчув холод уздовж хребта.

— Так, — кивнула Меґан. — Не слуховий. Внутрішній. Здається, це була не просто кров. Або не тільки кров. Можливо, — вона на мить завагалася, — перед нами була пам’ять. Або поклик. Може, хтось просто заклав у матеріал сигнал — і той активувався. Ми тут припустили сотні варіантів!

— Ви використовуєте такі зразки, не знаючи напевно, звідки вони? — Едвард не приховував тривоги.

— А в нас є вибір? — різко кинула Меґан. — Якщо феї мовчать. Якщо договори мертві. Якщо старі роди гинуть один за одним. Ми хапались за все, що могли. Нам передали щось, що працює. А матеріал був живим. Отже — придатним.

Майлз подивився на брата:

— Ти ж сам знаєш, Едді. Багато з нас уже давно навіть не виїжджають на континент. А ти — живий і цілий. Ти повернувся, служив у армії, бачив материк… і в тебе не було жодного нападу.

— Гадаєте, це через кров?

— Гадаємо, що не тільки. Є якась закономірність у передачі… скажімо, права. Як думаєш, чому Артур залишив титул тобі, а не мені? Чому ми так чекали на тебе? І чому ти, зрештою, приїхав, хоча в листах навіть не збирався повертатися? Ти — змінна. З твого дозволу чи без нього. Просто раніше ти був далеко. А тепер — тут.

***

Коли Едвард вийшов із дому, його пальці тремтіли. Не від страху — від відчуття, що все, що він знав про свою родину, було лиш покривалом, накинутим на диван. А тепер, коли він почав його знімати, то виявив зовсім інше. Старе, моторошне і протерте до дір ложе, яке століттями стояло в самому центрі кімнати.

І поки він ішов назад до маєтку, в його голові пульсувала одна думка:

А що, як Артур знав?
А що, як його смерть — наслідок знання про природу досліджень Майлза?