Розділ 2.3 Зміни

Ранкове повітря в Редмаркеті було свіже й прозоре, мов дзвін. Поїзд випустив сіру пару з димарів, фиркнув, наче втомлений кінь, і рушив далі колією. На пероні залишився лише Едвард — самотній силует у темному плащі з піднятим від прохолоди коміром.

Він зробив кілька кроків по гравію й зупинився.

Редмаркет був… іншим.

Колись гомінкий, просякнутий запахами деревної смоли й смажених каштанів, тепер він здавався чистішим і впорядкованішим, мовби обмитим після бурі. Замість кінського гною та пригорілих пиріжків у повітрі пахло травою та милом з аптекарської крамниці. Торговельні вивіски оновили фарбу, скляні вітрини тепер були повсюди — мов у столиці. Старий газетний кіоск досі стояв на розі, але тепер у ньому продавали телеграфні витяги та рекламу лікувальних процедур із кристалами.

На іншому боці вулиці підлітки в формених пальтах прямували до ліцею — того самого, де колись навчався і сам Едвард. Побілені стіни, нові вікна. Лише сходи лишилися незмінними, з відколотою третьою сходинкою. Вгорі розчинилося вікно, і вилетів зіжмаканий паперовий літачок, упавши просто біля Едварда.

Він не підняв його.

Повз проїхав візок із молоком — дзенькнули пляшки, візник гукнув привіт комусь у лавці. Над головою ще один дзвін: відчинилися двері пекарні, і запах гарячого тіста, ванілі та кориці вдарив у лице, наче спогад. За прилавком він на мить побачив зморшкувату жінку, яка прищурено дивилася на нього з напівтемряви. Чи впізнала? Він не зупинився.

Деякі будинки залишилися незмінними — як та сама пекарня з вицвілою вивіскою та облупленою фарбою. А от крамниця містера Кортні зникла. На її місці тепер була перукарня з дзеркалами на повний зріст. Едвард слабо всміхнувся: місто все ж вирішило бути сучасним.

Але сам він не відчував себе частиною цього оновлення. Він був… гостем. Спостерігачем чужого ранку й чужого міста, в якому його чекало лише минуле.

***

Екіпажа поки що не було. Поверений, очевидно, надіслав посильного, але вістей від нього не надходило. Едвард підняв комір і попрямував до старої будівлі готелю "Ліліум", що стояла на розі площі. Знав її ще з юності — тоді це було чи не єдине місце, де можна було знайти булочку, гарячу каву й погану поезію в газеті.

Він увійшов до нижньої зали, де пахло яєчнею, попелом і трохи — м’ятою. Вітражі на вікнах досі були в плямах після зимової сажі. За стійкою — все та ж тітонька Марн, лише тепер із сивими косами, закрученими в щільний вінок.

— Лорд Колвілль?! — пролунав голос, такий знайомий, що Едвард мимоволі перенісся в шкільні спогади.

З-за рогу вийшов Ґарет Лендон — колись сусід, колись вічний роздовбай, а нині, судячи з вицвілого пальта і золотої тростини, успішний землевласник середнього класу, пишний собою аж до блиску черевиків.

— Та це ж ти! Дідько забирай, Колвіллю! Я думав, ти або помер, або втік, або став королем за морем! А ти — он він! Що тебе занесло назад у цю глушину?

Едвард трохи усміхнувся, похитав головою, прийнявши міцне рукостискання.

— Випадок змусив. Ти… не змінився.

— Це ти не змінився, бодай тобі! Так, сідаємо! Все, Марн, два сніданки, подвійна кава і, будь ласка, моє улюблене пиво, я зранку не в формі, треба рятуватись.

Вони вмостилися за столиком біля вікна. З вулиці долинав гуркіт карет, гавкіт собак і ліниве буркотіння старого міста, що прокидалося зі скрипом.

— Я все чув, — сказав Ґарет, раптом посерйознівши. — Про Артура… Так. Це… дивно. Дуже дивно. Він ніколи не здавався мені людиною, здатною на… ну, ти розумієш.

— Розумію.

— А чутки ходять, — Ґарет потягнувся до другої чашки кави. — І чим далі, тим страшніші. Дехто каже, що в Артура остаточно поїхав дах через смерть сина. Що він ледь не намагався викликати духів — адже дружина мертва, син зник, а лорд Майлз грається в алхіміків, зачинившись із дружиною в будинку, як божевільні.

Едвард повільно підняв брови.

— Так кажуть?

— Ну, кажуть, — неохоче визнав Ґарет.

— А леді Клер… — Едвард переплів пальці. — Вона як?

— Не знаю, — Ґарет усміхнувся, але безрадо. — Мене до себе не пускає. Кажуть, “нові роди” їй не до вподоби. Надто вже я вискочка. Старенька тримається ніби з іншого століття. Помістя зовні як фортеця, а всередині, за чутками, все законсервоване: ті самі портрети, ті самі меблі, ті самі тіні на стінах. Слуги змінюються, а вона — ні. Навіть не старіє.

— Он як, — повільно вимовив Едвард і опустив погляд у чашку. У душі підіймалося щось дивне: не туга й не тривога, а холодна, втомлена образа. Мати. Він би не сказав, що любив її — не було ні часу, ні тепла. Але це було все, що залишилося йому з минулого.

— Ти ж давно її не бачив? — обережно спитав Ґарет.

— Майже п’ятнадцять років, — кивнув Едвард.

Запала тиша. За вікном шелестіли кроки, іржали коні. Місто жило, ніби й не пам’ятало про родину Колвіллів, про трагедію їхнього дому, про хлопця, що втік на південь, і чоловіка, що повернувся надто пізно.

— Думаєш, вона мені зрадіє? — раптом спитав Едвард.

— Думаю, якщо ти постукаєш, відчинить лише Аврора, — озвався Ґарет. — Вона тепер і дворецький, і компаньйонка, і доглядальниця. Слуги кажуть — тримається з останніх сил. Леді Клер майже не встає, але вперта, як у кращі роки.

Едвард кивнув і підвівся, поклавши кілька монет на блюдце.

— Отже, почну з неї. З вихованки.

Ґарет подивився кудись убік, у вікно, ніби хотів уникнути погляду друга.

— Аврора… так. Та ще фея, скажу тобі чесно. Ні з ким особливо не говорить. Ходить, як тінь. Кажуть, блискуче розумна. Іноді її бачать у бібліотеці, іноді — на ярмарку, завжди одна. Але… елегантна. Мовчить — а здається, ніби співає всередині.

Він знову усміхнувся.

— Я якось намагався з нею заговорити… Вона лише сказала: “Ви говорите надто голосно”. І з того часу — я закоханий. Клянуся, Едварде. Це ж діагноз?

— Медично — ні. Соціально — так, — сухо відповів Едвард, підносячи чашку до вуст.