Розділ 2.2 Зміни

Офіс повіреного Брауера містився в центральній частині гавані — у будівлі з високими вікнами й дверима, оббитими потемнілим деревом, що пахло сіллю та запиленою канцелярією. Тут усе здавалося неживим — не через відсутність людей, а через саму природу острова: звук кроків приглушувався, а світло стікало стінами, не залишаючи відблисків. Тиша ніби поглинала всі голоси. Особливо виразно це відчувалося після гамірного порту.

Повірений провів Едварда до кабінету, де на столі вже лежали кілька акуратних папок, перев’язаних стрічками, і парував чайник із налитою чашкою. Усе було підготовлено — ніби його повернення давно внесли в розклад.

— Прошу, мілорде. Я розповім усе, що нам відомо. І все, чого ми не знаємо.

Едвард зняв рукавички й сів, не торкаючись спинки крісла.

— Почнімо з найгіршого. Ваш старший брат — Артур — мертвий. Знайдений три тижні тому. Замкнений кабінет, зачинені двері. Єдиний постріл — рушниця з особистої колекції. Поліція… зрозуміло, спробувала діяти формально. Допит слуг, вашої матері, огляд лікаря. Але доказів стороннього втручання немає. Вердикт: самогубство.

— Артур? — Едвард тихо хитнув головою. — Він був занадто впертий, занадто живий, щоб застрелитися. Забагато планів, занадто багато обов’язків. Не можу в це повірити.

— Офіційною причиною вважають смерть його сина. Ми отримали звіт — хлопець загинув на материку. Брав участь у зачищенні укріплень. За документами — “доброволець санітарного загону”. Без медичної освіти, без справжньої підготовки… просто в багні та крові.

Едвард відкинувся на спинку.

— Я пам’ятаю, як він ходив за мною по п’ятах, коли Артур приїздив із ним до столиці... Але ніколи не думав, що він піде слідом за мною до армії.

— Він був дуже юним, мілорде. І, як кажуть, запальним у судженнях. В останньому листі, знайденому серед речей Артура, були такі слова: “Ти навчив його зневажати нас. Ти показав йому шлях, яким він не міг пройти. Тому я йду.” Артур писав це вам. Але так і не надіслав.

У кімнаті запала тиша. Десь за стіною клацнув годинник.

— Дружина Артура померла… десять років тому, — продовжив Брауер. — Запалення легень. З того часу він змінився. Син — останній зв’язок. А тепер, гадаю, усе обвалилося.

— А маєток?

— Формально тепер належить вам. Після того, як Артур переписав заповіт — уже після звістки про смерть сина. Ваш другий брат не заперечував. Можливо, він навіть не в курсі.

Едвард помовчав.

— Як він?

— Живе у другому домі поблизу маєтку. Лорд Майлз і його дружина — обидвоє хіміки, алхіміки, якщо завгодно. Занурені в дослідження. У лабораторію сторонніх не пускають. Ваша матір, леді Клер, до речі, навіть не хоче про них говорити. Вважає їх втраченими.

— Моя мати ще в маєтку?

— Так. І… не сама. Прислуга залишилася. Вона взяла компаньйонку. Сирота, з дрібної шляхти, освічена. Її звати Августа Келлі. Спокійна, скромна. Намагалася бути корисною. Леді Клер прийняла її охоче. Схоже, жінка відчуває наближення старості — потребує тіні поруч, у присутності якої не страшно.

Едвард підвівся.

— Де вокзал?

— Вирушайте вечірнім експресом “Місячна гілка”. Я замовив купе. Дорога триватиме сім годин. Вранці прибудете на станцію Редмаркет, там вас зустріне екіпаж із маєтку.

— Добре. Я не хочу чекати.

Брауер провів його до дверей.

— Мілорде Колвілль, — тихо мовив він. — Якщо дозволите пораду… іноді мертві не мовчать. Особливо на цих островах. І якщо ви справді шукаєте правду — ви її знайдете. Питання лише в тому, чи зможете ви подивитися їй в обличчя.

***

Поїзд ішов тихо й плавно, з оббитими сірим оксамитом стінами та м’яким світлом ламп, що, здавалося, світилися зсередини — не від вогню й не від електрики. Вікна були затемнені, але за бажання їх можна було прочинити: ззовні тягнувся ландшафт — рівнини, пагорби, переліски, на яких час від часу проблискували сріблясті жилки мінералу у струмках і камінні.

Едвард сидів сам у купе, з документами на колінах. Пора було замислитись над вчинком брата, але думки знову повертались до Леї.

Чому вона збрехала? Хто був той чоловік у циліндрі? Чому вона пішла з ним — наче все це було заздалегідь влаштовано?

І раптом він збагнув: її кров не відреагувала одразу, а знак — був не острівним, не родовим. Він був дивним. Складним.

Едвард дивився у вікно. Віддзеркалення — його власне обличчя, а за ним, на склі, ніби ледь помітний силует. Було дивно знову опинитися на батьківщині. Відчути її прохолодне дихання й знову усвідомити, що він — на самоті, а не серед людського галасу.

Поїзд їхав м’яко, його рух поволі заколисував, і Едвард поступово поринув у сон.