Розділ 1.3 Повернення

Ім’я Леа Мартель пролунало.

Вона різко вдихнула й ступила вперед. Едвард дивився, як вона підійшла до столу, як зняла рукавичку й подала руку. Укол. Крапля крові.

Пауза.

Папір залишався тьмяним.

Серце Едварда глухо вдарило.

Але раптом — світло. Повільне, як приплив. Аркуш спалахнув блідим блакитним, і на ньому проступив знак — наче розгалужене дерево з корінням, що сягало кристала.

Один із фей кивнув. Комісар промовив:

— Допущена.

Вона озирнулася, її очі блищали сльозами. Едвард ледь помітно усміхнувся.

Потім настала його черга.

Едвард Колвілль. Він підійшов до столу, наче до жертовного вівтаря, без зайвих жестів. Зняв рукавичку. Рука — впевнена. Укол. Крапля.

І папір спалахнув одразу. Яскраво. Навіть надто — мов його залили чистим світлом. З’явився знак — герб роду Колвіллів: меч, що розтинає камінь.

Комісар вдивлявся в його обличчя — довго. Потім, ніби відповівши собі на думку, вклонився:

— Ласкаво просимо додому, лорде Колвілль.

«Лорд?» — Едвард здригнувся.

Ніхто не мав про це знати. І все ж... Він ніколи не підписувався так. І не вірив, що титул досі за ним. Хіба що…

Серце стиснулося. Брат. Невже він і справді... мертвий?

Один із асистентів щось прошепотів другому. А один із “порожніх” — фей — раптом зник, просто розчинився в повітрі. Незвично швидко. Беззвучно.

І хтось із пасажирів це помітив.

— Це був… фей? — спитав молодий чоловік позаду. — Вони справді тут?

Хтось гмикнув:

— Кажуть, вони завжди тут. Просто дивляться. Вибирають, хто їм потрібен.

Едвард повернувся до Леа. Вона намагалася всміхнутися, але губи її були блідими.

— Ви все бачили? — спитала вона.

— Все. Ви впорались.

— Кажуть, у вас герб спалахнув? Це правда?

— Кажуть багато чого, — відповів він, уже відвертаючись. Та все ж додав:

— Але деякі знаки світяться яскравіше, якщо за вами спостерігають.

Вона не зрозуміла. І не спитала. А Едвард сам не знав, навіщо сказав це вголос.

Попереду — острів. Відповіді. А позаду — велика частина його життя.

***

У шпиталі стояла така спека, що бинти прилипали до ран, перетворюючись на корку. Скляні вітражі, крізь які пробивалося світло, створювали на стінах візерунки — ніби ґрати, в яких замкнено звуки, запахи й стогони.

На південному березі все було інакше: там кров стікала на камінь швидше, ніж встигала згорнутись, а смерть приходила не з криком, а з гарячковим, ледь чутним шепотом.

Едвард стояв над пацієнтом: хлопчик років десяти, темноокий, весь у червоних плямах висипки, а руки зводило судомами. Піщана гарячка. Він уже знав — хлопчик не виживе.

— А що як… — промовив тоді старший військовий лікар, який понад двадцять років лікував місцевих. — А що як додати чужу кров? Є донори. Свіжі.

Едвард насупився.

— Ви хочете замінити йому кров?

— Я хочу дати йому шанс.

Цей метод був знайомий у тих краях. Місцеві цілителі знали, як за допомогою особливого апарата — суміші механіки й магнетичних насосів — можна викачати кров з однієї людини й ввести іншій. Швидкість, сумісність — усе мало значення. Для нього цей спосіб був цілковитою новинкою.

Декому вдавалося вижити. Декому… ні.

Пізніше військовий лікар — грубуватий, але розумний чоловік — сказав, наливаючи чай у запиленому наметі:

— Це як підмінити ґрунт під деревом. Якщо пощастить — воно дасть плід. Якщо ні — пустить коріння в себе й згорить. Ми тут використовуємо все. Нетрадиційна медицина — нехай. Місцеві вірування й молитви — гірше не буде. Повір, тут є свої дива.

Цей спогад приніс із собою несподівану думку: якщо можна замінити кров — чи можна замінити її на кров Островів? Якщо розбавити кров чужинця — хіба не подолає він скляну хворобу?

Він дивився на свої руки, ніби там мала бути відповідь. І подумав: якщо хтось справді хоче переселити людей на Острови — почав би саме з цього. Із чужої крові в чужих жилах.