Розділ 1.2 Повернення

Минула майже година. Сонце піднялося вище, і в його різкому, майже білому світлі наближення берегів Кришталевих островів тепер було виразно видно — блискучі від кристалічних жил, що прорізали скелі, з високими шпилями будівель з білого каменю, подібних до застиглих хвиль. Крізь легку ранкову імлу проступали контури портових веж, у повітрі здіймалися й опускалися гондоли, а в промислових доках стальні крани скидались на жуків із тонкими кінцівками. На воді гойдалися чорнильно-чорні транспортні баржі з емблемами Інспекційної комісії.

На борту корабля запанувала тиша. Усіх пасажирів підняли на верхню палубу, і тепер вони стояли під відкритим небом — бідні й багаті, з дітьми і валізами, з обличчями, схожими на чисті аркуші перед першою строчкою.

Едвард стояв ближче до корми, поруч з Леа. Її руки ховалися в муфті, і він помітив, як вона здригнулась, коли на борт піднялися перші комісари.

Усі вони були вдягнені однаково: довгі сірі плащі, циліндри з блакитною стрічкою, темні окуляри й застібнуті рукавички. Обличчя прикривали маски.

З ними йшли двоє “порожніх” — так на островах називали фей, що служили в Комісії. Їхні тіла ледь проглядалися, немов спекотне марево гойдалося на місці людської постаті. Лише холод виказував їхню присутність, коли вони проходили надто близько.

Про фей ходило чимало суперечливих чуток. Хтось казав, що вони спустилися з неба у сиву давнину, інші — що це духи островів, пов’язані з кришталем, ще інші — що то демони, втікачі з підземного світу. Їх не було видно, якщо вони того не бажали, а спілкувалися чужими голосами, повторюючи уривки почутих фраз — або ж посилали в свідомість образи: яскраві, різкі, мов спалахи снів.

На Континенті їх називали химерами, помилково вважаючи магічними створіннями. Тут же, на Островах, феї були частиною стародавніх структур — яких саме, давно забули. Казали, що всі записи спалили фанатики під час старого повстання.

Один із комісарів вийшов уперед.

— Увага всім пасажирам. Ви покинули межі Континенту й досягли вод Кришталевих островів. Висадка заборонена до завершення перевірки крові. Будь-який спротив або приховування інформації призведе до негайної ізоляції.

Говорив він без емоцій, голос звучав, наче з грамофону, крізь слюдяну мембрану маски.

Пасажирів почали викликати по черзі, починаючи з нижньої палуби. Підійшовши до інспекційного столу — плити з прозорого скла, під якою мерехтіли трубки та світло — кожен отримував укол у палець, а краплю крові наносили на перламутровий аркуш, покритий особливою речовиною.

Якщо кров відповідала, аркуш починав світитися м’яким блакитним сяйвом — мов вода під місячним світлом. Іноді навіть проявлявся візерунок — родовий знак, якщо людина походила з давніх острівних родів.

Якщо ж ні — аркуш темнів, мов страх, що проникав у нього чорнильною плямою. Таким людям ввічливо, але твердо показували на сходи, що вели вниз. Без криків. Без звинувачень. Їх заберуть пізніше. Дехто намагався протестувати — але феї, завислі поруч, шепотіли щось, і ті швидко здавалися.

Леа стояла, не рухаючись. Едвард бачив, як вона м’яла край муфти. Він нахилився ближче:

— Ви впевнені в своїй історії?

— Бабуся присягалася, — прошепотіла вона. — Я виросла на казках про дім із білим дахом і струмок із баштою, де вона шукала уламки кришталю. Я… я не можу залишитись там. Усе моє — тут.

— Якщо брешете — краще скажіть зараз. Комісія не знає жалю.

— Я не брешу, — майже прошипіла вона. Та в її голосі тремтіло сум’яття.

Натовп на верхній палубі вже нагадував киплячий казан. Люди стояли щільною масою, розділеною лише вузькими проходами до перевірочного столу. Через них, крок за кроком, комісари викликали імена. Усе відбувалося мовчки, без публічних відмов, без конфліктів. Але страх зростав — страх перед тишею, що наступала, коли результат був негативним.

— Омар Тальві, — вигукнув один із асистентів.

Юнак із гладко зачесаним волоссям і чорним шарфом на шиї вийшов уперед, випрямившись. Його погляд був впевнений. Він зняв рукавичку — кров капнула на лист.

Очікування. Кілька довгих секунд. Аркуш залишився тьмяним. Без світла. Мертвим.

Асистент зробив короткий жест, і поряд з хлопцем опинився один з офіцерів. Без слів. Лише дотик долоні до плеча — і той пішов униз.

— Це все? — запитав хлопець. — Може… ще раз? Це могла бути помилка?

Офіцер ледь помітно кивнув. Помилки бувають. Інколи. Але не цього разу.

Наступною покликали жінку з дитиною. Вона довго нишпорила в сумці, шукаючи документи, намагаючись довести, що її прапрадід походив з Островів. Руки в неї тремтіли так, що вона ледь не впустила дитину.

Аркуш засвітився не відразу — світло пробилося за кілька секунд. Слабке, але було. Жінці дозволили пройти. І дитині — теж. Хтось поруч полегшено видихнув — інший, стримуючи заздрість, відвернувся.

Едвард стояв осторонь, не втручаючись, але спостерігав за кожним рухом. Як у літнього пана, що бачив життя, затремтіли руки після вердикту. Як жінка в темній вуалі відмовилася йти вниз, стоячи з прямою спиною, поки не знепритомніла. Як хлопчина, на вигляд років чотирнадцяти, витер очі й сам попрямував до сходів — спокійно, майже мужньо, наче йшов не у трюм, а на страту.

Він помітив, як кілька пасажирів обмінялися поглядами. Один із них, чоловік у надто дорогому плащі з надто блідими руками, що стояв поруч, помітно нервував. Його очі чогось шукали. Вихід. Або — когось, кому він заплатив. Можливо, вже заплатив за результат. Або думав, що заплатив.

— Вас усе одно перевірять, — тихо промовив Едвард, не зводячи погляду. — Навіть якщо хтось пообіцяв допомогу. Ви ж знаєте: навіть обдуривши комісію, на Островах ви загинете.

Чоловік здригнувся, але промовчав. А згодом — пішов униз, із застиглим обличчям.

Були й інші — ті, хто намагався вірити в диво. Жінка, закутана в тканини південних степів, молилася, притискаючи до грудей амулет із нібито «пилом Кришталю». Старий, що вивчив острівну мову, сподіваючись «злитися з натовпом». Молода пара — закохані — світилися надією, та коли дівчина отримала позитивний результат, а хлопець — ні, вона мовила лише: