Епілог

У напівтемному залі під Міністерством Авґуст Олдвінн стояв біля довгого кам’яного столу. На столі диміла чаша з вогнем — в ній тліли останні аркуші. Попіл повільно кружляв, осідаючи на гладеньку поверхню, наче чорний сніг.

Документи про «ключ». Про «незвичайного юнака, який пережив зворотну кришталеву реакцію». Про те, що він може стати мостом між шарами.

Тепер цих паперів не існувало.

Олдвінн витер чоло долонею. Тиша архіву тиснула. Навіть тут, у глибокій захищеній зоні, він відчував, як напруга тягнеться за ним, мов тонка змія по сліду.

Позаду тихо рипнули двері. З’явився помічник:
— Лорде Олдвінн, ви просили повідомити, якщо… чутки.
— Ну?
— Сьогодні один із молодих парламентарів на закритому колі згадав про «срібного хлопця», «кришталевого привратника» — не прямо. У притчі. Але…
Олдвінн повільно підвів погляд.
— Це було випробування? Дивилися, хто як відреагує?
— Думаю, так, сер.
— Хто слухав?
— Лорд Фарсінґтон. Голова Інституту крові.
— І?
— Усміхнувся. Нічого не сказав. Але…
Помічник зам’явся.

Олдвінн насупився й відвернувся до вогню. Йому не потрібні були слова — він чудово розумів, що ховається за цією усмішкою.

Коул був нагорі — Аврора залишалася з ним.
Едвард стояв біля вікна, дивлячись на сад, де поодиноке листя коливалося на вітрі. Сад здавався тихим, та це була не тиша спокою. Швидше — натягнена, аж до тріску.

Кроки в коридорі. Увійшов Олдвінн — стомлений, але зібраний. Без слів простягнув Едварду невеликий шкіряний згорток.
— Усе, що залишилося.
— Що це?
— Попіл. І ще… — він передав іншу теку. — Єдиний не знищений слід. Під чужим іменем. Якщо хтось і знайде — не зрозуміє, про що йдеться.

Едвард мовчки розгорнув теку, провів пальцями по папері — й закрив, ніби боявся лишити відбиток. Олдвінн опустився в крісло й важко видихнув.
— Коула не можна вивозити, — сказав він. — Навіть я більше не повинен наближатися до нього. Ти — остання ланка. Тут ми залишаємо його на лорда Майлза. Якщо зі мною щось трапиться — ти знаєш, де шукати тих, хто готовий допомогти. Але зараз… тобі треба зникнути. На очах.

Едвард обернувся.
— Зникнути?
— Ти лікар. Розумний. У тебе є досвід, репутація й… правильний акцент. Відкриєш у столиці приймальню. Будеш лікувати рідкісних хворих. Станеш приманкою, Едварде. Добровільно.
— А Коул?
— Ми поставимо завісу. Ніхто не повинен знати, що він тут. А ще краще — що він взагалі існує. Будь-яка згадка про нього в уряді буде вважатися дезінформацією. Я цього доб’юся.

Едвард опустився на підлокітник крісла, пальці стиснулися в кулак. Обличчя зблідло.
— Якщо все настільки небезпечно… Вони підуть по сліду.
— Підуть, — спокійно підтвердив Олдвінн. — Саме тому ти станеш тією дорогою, що веде в глухий кут. Хай дивляться на тебе. Слухають тебе. Думають, що витік — це ти, і що варто стежити тільки за тобою. А хлопець… Він виросте. І стане тим, ким має.

Повисла тиша. Обоє розуміли: за нею — ціле життя.
— Ти згоден? — тихо спитав Олдвінн.
Едвард підняв очі:
— А є вибір?
— Є, — кивнув Олдвінн. — Але в будь-якому з них тобі доведеться віддати себе. Питання — заради чого.

Сад був порожній. Ранок ще не розігнав туман, а трава виблискувала росою. Птахи мовчали — наче відчували, що щось змінюється.

Едвард стояв біля хвіртки. Плащ акуратно накинутий, валіза поруч. Він виглядав зібраним, але втомленим — не тілом, а глибше, у самому погляді.

Коул вийшов першим. Завмер перед ним.
— У тебе все вийде, — сказав Едвард, намагаючись, аби голос не зрадив.
Коул підняв очі. В них не було страху — тільки рішучість і тиха, доросла печаль.
— Ви теж упораєтесь, — тихо відповів він. — Просто по-своєму.

Едвард простягнув руку — але юнак ступив ближче й міцно обійняв його. Мовчки. Хоч плечі були худі, кістляві, та в цих обіймах відчувалася сила.
— Ти став мені навіть не племінником, а сином, — прошепотів Едвард.

Коул схилив голову на його плече — на мить, і відступив.

Підійшла Аврора. Трималася рівно, як завжди, та очі блищали.
— Бережіть себе, докторе, — сказала вона й намагалася усміхнутися. — І… не забувайте писати.
— Обов’язково, — кивнув Едвард. — Ти — справжній скарб, Авроро. Не дозволяй нікому переконати тебе в іншому.

Вона хотіла вклонитися, та натомість зробила крок уперед і поцілувала його в щоку.
— Повертайтеся, коли все вляжеться.

Едвард подивився на них обох і раптом зрозумів: вони впораються. Не тому, що знають як, а тому, що шукатимуть шлях — попри все.
— Коли повернуся, — сказав він, — хочу бачити вас живими. І, якщо можливо, щасливими.

Він підняв валізу, пройшов крізь хвіртку. Оглянувся.
— І нехай пагорби співають тільки вночі. Не клич їх удень.
Коул усміхнувся:
— Я ж не дурний.
— От і добре.

Він рушив гравійною доріжкою до воріт, де чекала підвода. Коли озирнувся востаннє, вони ще стояли поряд, на тлі старого дому. Сад наче ожив — ніби сам дім розумів, що його полишає один зі своїх.

Едвард уже взявся за валізу, але раптом зупинився. Помовчав, знову глянув на Коула. В його обличчі майнула рідкісна м’якість — така, що проривається тільки в родині.
— Якщо… якщо ти раптом відчуєш її, — сказав він. — Тііну.

Коул одразу зрозумів, про кого йдеться.
— Я не знаю, чи вона жива. Або де. Але якщо… раптом… — Едвард запнувся. — Передай мені. Хоч слово. Просто — щоб я знав.

Коул серйозно кивнув:
— Я відчував її раніше. Навіть не розуміючи, що це вона. Наче хтось пильнував. Невидима нитка. Якщо вона з’явиться знову — ви дізнаєтесь.
— Дякую, — видихнув Едвард. — Це… важливо.

Він хотів додати ще щось, але лише стиснув плече юнака. Коротко. І пішов.

Коул лишився в саду поруч з Авророю. Вона мовчала, міцно тримаючи його за руку.