Розділ 22. Забуті

Коул прокинувся раніше за всіх. Сонце ще не зійшло — небо лише торкнула срібляста тінь, ледь помітна в холодному присмерковому світлі. Але сну в ньому не було. У грудях відчувалося тихе напруження, ніби з глибини землі тягнулася до нього тонка невидима нитка. Вона кликала — наполегливо, але без загрози.

Він підвівся, накинув куртку, взув чоботи й безшумно вийшов із кімнати. У напівтемному коридорі його зустрів Едвард. Дядько вже був одягнений, ніби теж не стулив очей.

— Ти теж відчув? — тихо запитав він.

Коул кивнув. І більше нічого не потрібно було говорити.

Вони вийшли в сад, де трава сяяла від роси, й рушили до пагорбів. Хвиляста гряда починалася відразу за маєтком, тягнулася вдалину, немов море, застигле в камені й землі. Серед них вирізнявся один, вищий за інші, з рівною лінією вершини. Старший пагорб. Його знали всі, та рідко хто наважувався наблизитися.

Коли вони підійшли, навколо запанувала тиша. Навіть птахи замовкли. Вітер, торкнувшись трави, затримав подих.

Коул зупинився. Глибоко вдихнув. Зробив крок уперед і став на одне коліно, поклавши долоню на холодну землю.

Едвард хотів заговорити, але слова застрягли. Із самого схилу — чи то з глибини тиші — щось вийшло. Не постать, не тіло, а радше присутність. Простір ледь вивернувся, і з цієї складки вислизнуло щось: світло й тінь, без обличчя — і водночас із безліччю облич. Контур, невиразний шепіт. Воно витягло «руку» й торкнулося чола Коула.

Едвард кинувся вперед, але було запізно.

Коул не впав. Він стояв із заплющеними очима, й обличчя його заливало м’яке, ледве помітне сяйво. З губ зривалися слова — чужі, але сказані його голосом:

— Алеріон… Кері… Дім Хальстів… Заріна з Підкрутки… тринадцять імен… дев’ятеро без роду… шестеро дітей… двоє сліпих… одна безголоса…

У Едварда волосся стало дибки. Це були імена. Список. Чужі життя, названі одне за одним, немов хтось заново вплітав їх у тканину світу.

Миттєвість — чи ціла вічність — тривала передача. Потім тиша вдарила хвилею. Присутність щезла. Коул розплющив очі. Він був блідий, скроні вкривав піт, але він стояв упевнено. І в його погляді була ясність, якої раніше не було.

— Вони не можуть вийти без мене, — тихо сказав він. — Але вони готові. І просять знайти інших. Тих, хто залишився тут, серед нас. Хто забув, ким був.

Едвард підійшов ближче.
— Ти в порядку?

Коул кивнув.
— Так. Тільки тепер я знаю їх усіх. Не просто імена. Я відчуваю їхню тривогу, їхнє минуле, їхні прохання. Я знаю, у які родини вони прийшли і ким стали.

Він замовк на мить, а потім твердо додав:
— І знаю, кого треба знайти. Вони застрягли, і без нас не повернуться.

Едвард видихнув, намагаючись приховати тремтіння в голосі:
— Ми їх знайдемо.

Коул трохи підвів підборіддя, і в його обличчі промайнуло нове — упевненість, якої раніше не було.
— Вони готові не тільки до контакту, — сказав він. — Вони можуть провести сюди нових фей. Але перш ніж відкриються нові брами, треба знайти старих. Тих, хто жив поруч із нами й забув себе. Повернути їм вибір.

Олдвінн з’явився ввечері. Без попередження — як це в нього вже ввійшло у звичку. Екіпаж підкотило прямо до входу, колеса ледь скрипнули по гравію. Він вийшов із напруженим обличчям, із мало помітною кульгавістю — слід тяжкого дня.

У будинку інспектор навіть не перевзувся. Побачивши Едварда в холі, промовив тихо, майже здавлено:
— Де він?

— У бібліотеці. Відпочиває. Я все розповім.

Вони пройшли до кабінету. Едвард наповнив келихи густим темним вином, сам сів і, не поспішаючи, глянув на Олдвінна.
— Ми отримали список.

Інспектор не ворухнувся, тільки примружився.
— У якому вигляді?

— Не на папері. Це вклали йому просто в голову. Біля пагорба вийшло… щось. Не ціле, а радше еманація. Коулу передали все: імена, бажання повернутися, зв’язки з родами.

— Скільки?

— Понад тридцять. Декілька безрідних, решта — сім’ї зі Старої Ради. Є діти. І є… не зовсім люди.

Олдвінн заплющив очі й повільно відкинувся на спинку крісла.
— Це може перевернути все.

— Ми розуміємо, — сказав Едвард. — Але є ще одне. Вони просили шукати тих, хто лишився на поверхні. Хто живе серед нас, але вже не пам’ятає себе. Хто застряг.

Інспектор узяв келих, але не зробив і ковтка.
— Я знав, що такі є. Ті, хто надто довго жив у людському обличчі. Покоївки. Наставники. Вартові в портах. Ми їх бачили — але ніколи не могли назвати. Тепер у нас є імена?

— Не списком, — відповів Едвард. — Коул їх відчуває. Він знає, де вони. Це не запис у книзі — це зв’язок.

Олдвінн мовчки дивився на нього. Потім заговорив низько, з вагою:
— Я візьму цю інформацію. Але передам лише вузькому колу. Уже зараз зрозуміло: почнеться вій. І не від чужинців. Від своїх.

Едвард підняв брову:
— Старі роди?

— Так. Вони скажуть прямо: «Ви хочете забрати наших фей? Наших хранительок? Наших слуг?» І говоритимуть саме так. Без сорому. Для них це не живі істоти, а частина їхньої влади.

— І що ти збираєшся робити?

Олдвінн підвівся й підійшов до вікна. Тіні від ламп здригнулися на його обличчі.
— Сховаю ім’я Коула. До останнього. Ніхто не має знати. Навіть список поки не розкрию: лише натяки. «Є можливість. Є контакт. Підтверджено. Ключ знайдено». Цього вистачить, щоб зібрати тих, хто мислить розумом, а не страхом втрати.

Він обернувся.
— Але будь готовий: уже зараз хтось міг вирішити прибрати хлопця. Не як загрозу — а як шанс, який не можна віддати іншим.

Едвард стиснув кулак.
— Коул під нашою охороною.

— Цього замало, — різко сказав Олдвінн. — Достатньо одного паперу зі столиці, де буде написано, що він — носій хвороби. Або однієї скарги. Або… зникнення вночі.

У кімнаті повисла тиша.

Інспектор заговорив знову, вже м’якше:
— Його треба тримати поруч. І дати йому, наскільки можливо, нормальне життя. А я займуся столицею.