Розділ 21. Двері

Едвард зупинився на порозі бібліотеки й не відразу увійшов. У м’якому світлі настільної лампи кімната здавалася острівцем тепла серед ночі. На підлозі лежали розкриті книги, ковдра сповзла з крісла, поруч холонув недопитий кухоль чаю. Коул сидів, підперши щоку рукою, і підвів погляд щойно помітив його. У цьому погляді змішалося все одразу: тривога, збудження й тонкий відтінок страху.

Аврора першою порушила тишу. Вона зустріла їх у коридорі й тепер тихо сказала:
— Коул не міг заснути. Чекав на вас.

Едвард ступив ближче, відчуваючи, як тягар ночі досі висів у повітрі:
— Що сталося?

Коул провів долонею по скроні, наче відганяючи липкий відголосок сну:
— Я заснув. Або… думав, що заснув. Тіло спало, а свідомість — ні. Все довкола ніби завмерло, стало прозорим. Час закільцювався.

Він зробив паузу й підняв очі:
— А потім був звук. Низький. Не людський і не фейський. Він тремтів у мені — в кістках, у крові, в серці. Все здригалося.

Едвард зустрівся поглядом з Олдвінном. Інспектор, що стояв біля дверей, тільки ледь кивнув. Коул заговорив далі, поспіхом, наче боявся втратити нитку:
— У голові спалахнули картини. Я бачив пагорби згори, ніби був точкою в небі. І побачив ворота… не двері, а лінію світла. Тріщину, з якої сочився пил і звук. За нею хтось стояв. Чи щось. Але воно мене не лякало. Воно просто чекало.

Хлопець різко, судомно вдихнув:
— І тоді я відчув потяг. Наче мене кличуть назад. Як кличуть додому.

Аврора мовчки підійшла ближче й сіла поряд, поклавши долоню йому на плече. Коул опустив очі:
— Коли звук стих, усе зникло. Залишилася тиша. Справжня, густа. І після неї я вже не зміг заснути.

Едвард сів навпроти, відчуваючи, як щось у ньому самому відгукнулося:
— Отже, ти теж це пережив.

Коул подивився прямо на нього:
— А що зробили ви?

Едвард кинув погляд на Олдвінна. Той витримав паузу й відповів:
— Ми знайшли місце, де Петтері проводив дослід. Подали сигнал. І отримали відгук.

— Я теж, — тихо мовив Коул. — Отже… це було насправді.

Погляд Олдвінна став особливо пильним:
— Дивовижний збіг, вам не здається? Звук у пагорбах, відповідь. І ти — тут. Так близько.

Він нахилився вперед:
— Але, можливо, це зовсім не збіг. Можливо, ти був ключем. Не слухачем — ключем.

Слова повисли в повітрі, мов нота, яку ніхто не наважується перервати. На мить бібліотека ніби затримала подих — старі сторінки, лампа, теплий розсипчастий світ і четверо людей, кожен із власним тягарем думок.

Першим мовчанку перервав Олдвінн:
— Якщо ти ключ, — промовив він рівно, — то ми не маємо права використовувати тебе як приманку. Ні в якому разі. Ми мусимо діяти обережно: контрольоване середовище, свідчення, спостереження.

Едвард кивнув, відчуваючи, як під грудьми наростає вага відповідальності. У виразі обличчя племінника він бачив не лише страх, а й тьмяне, хитке розуміння.

— Ми повторимо сигнал, — сказав він м’яко, — але в іншому ключі. Не щоб кликати, а щоб пересвідчитися. Щоб зрозуміти структуру: які ноти відгукуються, які — руйнують. Нам потрібна петля, зворотний зв’язок і, головне, запис. Якщо Петтері зафіксував те, що назвав відповіддю, ми повинні навчитися читати цей відгук як текст, як повідомлення.

— А якщо він — не лише слухає, а й сам резонує? — обережно запитала Аврора, стиснувши долоні на колінах. — Якщо він почне… повторювати?

— Тоді петля дасть нам контроль, — відповів Олдвінн. — Ми зможемо прив’язати його до безпечного діапазону частот. Буде спостереження: прилади фіксують, Едвард відзначає реакцію, і ніхто не втручається без сигналу «стоп». Коул — не приманка, він — вузол системи, з яким ми вчимося працювати.

Аврора глибоко вдихнула й, ніби щоб пом’якшити суворість цих слів, додала:
— Я буду поруч. Якщо він почне зникати — почую першою й зупиню.

Коул підійшов до столу. Його обличчя було двокольоровим: страх і рішучість накочувалися хвилями одне за одним. Він опустив погляд, заговорив тихо, але рівно:
— Я не хочу здаватися божевільним чи бути тягарем. Я не хочу бути пустим інструментом. Але якщо цією частотою можна не лише кликати, а й повертати — якщо можна допомогти іншим — я хочу спробувати. Але на наших умовах. Не на їхніх.

Едвард підняв руку й стиснув плече племінника:
— На наших умовах, — повторив він. — Завжди.

План народився спокійно: спершу лабораторія — безпечна, ізольована; потім повторення сигналу на малій потужності; реєстрація відгуку; і лише потім — підвищення амплітуди за умови стабільності показників. Олдвінн узяв на себе організацію місця й охорони: він знав людей, яких можна поставити на варту, і документи, які слід підписати, щоб дослід не потрапив до сторонніх рук. Едвард — апаратуру й медичний супровід. Аврора — емоційний щит, нагляд за станом Коула й зв’язок між «людською» та «нелюдською» частиною.

— Завтра вранці я поїду на деякий час, — нарешті сказав Олдвінн. — Узгоджу доступ до старих лабораторних залів, де зберігаються пристрої для запису Петтері, і попрошу організувати для нас тимчасовий моніторинг. Це має виглядати як офіційна справа — тоді до нас залучать тих, хто зможе допомогти й юридично. І ще — я попрошу прислати техніка, який розбирається у спектральному аналізі. Нам потрібна точність.

Едвард глянув на нього з подякою та втомленою рішучістю.
— Роби. Але нехай ніхто не пояснює Коулу, що це означає, — додав він, коли племінник уже пішов спати. — Хай це залишиться лише для нас. Чим менше він знатиме про те, хто насправді «спостерігає», тим більше шансів у нього зберегти себе.

Ніч добігала кінця. Вікно вже торкався тонкий, прозоро-сірий край світанку, і лампа в бібліотеці тепер здавалася не стільки джерелом світла, скільки центром, навколо якого знову спліталася нитка долі.

Олдвінн поставив чашку на стіл і, як завжди перед справою, зробив рух, який Едвард уже навчився читати: застебнув комір плаща, перевірив кишені, підняв теку.
— Я виїду за годину, — сказав він. — За мною будуть люди. Я влаштую все так, щоб тобі було легше керувати, докторе.