Розділ 20. Стукіт

Едвард стояв, спершись на прохолодну кам’яну стіну. У руці — чашка міцної, але надто гіркої кави. Гіркота палила язик, та він не поспішав робити новий ковток: у пальцях ще відлунювала тремтінням пам’ять — від тієї мідної чаші, якої вони з Коулом торкалися напередодні. Тіло вперто зберігало відлуння вібрації, немов у ньому застигли відлуння пробудженого в небожеві: давнього, незвичного, і водночас — зцілюючого. Едвард поки не міг пояснити, що саме сталося, але відчував — це був ключ. Справжнє лікування.

До приймальні увійшов Олдвінн. Йшов швидким кроком, із папкою під пахвою, блідий, із виглядом людини, яка не відходила від столу всю ніч. Ні привітань, ні зайвих слів — лише діловий, трохи різкуватий тон:
— Ваша копія. Ще одна запис дослідника Петтері. Відновлена настільки, наскільки це було можливо.

Він витягнув із папки вузький тубус і металевий циліндр фонографа — громіздкого, хай і застарілого, але досі придатного до роботи. На мить у його пальцях промайнула втома, та очі — навпаки — ожили: мовби й сам він чекав на цю знахідку більше, ніж визнавав.

— Пізніше, — кивнув Едвард, приймаючи важкий метал.

Олдвінн, не сповільнюючи темпу, поклав на стіл ще одну теку. Його голос став тихішим, але уважнішим — таким буває голос людини, яка знає: вона наближається до небезпечної межі:
— Ви просили розшукати так званого «кістяного лікаря». Знайшовся слід. Польовий фельдшер… південь, вісім років тому. Звільнився, змінив ім’я. Кажуть, зайнявся «нетрадиційним лікуванням» у Зоні Переходу, на межі континенту й узбережжя. Я розіслав запити. Відповідей поки що немає.

Він підвів погляд і затримав його на Едварді довше, ніж того вимагав протокол.
— Але якщо те, що ви розповідали про південь, не вигадка… Можливо, він був поруч. Можливо, він запам’ятав вас краще, ніж ви — його.

Слова вдарили несподівано особисто. Едвард повільно опустив очі на край чашки, де тонка тріщина розтинала обідок. Польовий госпіталь, запах крові й паленого заліза, обличчя поранених, знахарі з вирізаними органами на ганчірках… Усе це спалахнуло й знову розсипалося на попіл. Обличчя без імен. Намет, що згорів ущент. Пам’ять, із якої вирвали сполучні нитки.

— Щодня намагаюся згадати тих людей, але… — тихо вимовив він, і власний голос прозвучав так, наче відповідав самому собі.

Олдвінн злегка підняв брову, ніби перевіряючи щирість цих слів. Помовчав, потім поклав на стіл ще один аркуш.
— Хочу запропонувати вам поки що не повертатися в маєток.

Він говорив рівно, та за цим проступала жорсткість.
— Ви лишилися лікарем, докторе. І в нас немає нікого, хто розумів би подібні випадки. Рада дала згоду: для вас відкриють приймальню. Формально — як для фахівця з рідкісних ускладнень міграції та посткристалічних синдромів.

Він зробив паузу й нахилився трохи ближче.
— Неофіційно — як для того, хто бачить далі, ніж більшість.

Усередині Едварда відгукнулося багато чого. Маєток, Коул, Аврора, таємниця матері — усе вимагало його присутності. Але він уже знав: усі дороги знову вестимуть сюди, до столиці. До тих, хто шукає допомоги. До тих, хто ховається. І, можливо, до тих, хто продовжує чужі експерименти.

— Я згоден, — промовив він нарешті. — Але лише за однієї умови.

Олдвінн підвів брову, зацікавлений, майже всміхнений.
— Слухаю.
— Я сам обиратиму, кого лікувати. І сам — як саме. Ви спостерігаєте, але не керуєте.

Коротка пауза. Потім легка тінь усмішки ковзнула по обличчю Олдвінна.
— Докторе Колвілль, здається, ви й справді знайшли своє місце.

У цей момент із глибини коридору долинув тихий дзвін. Ледь чутна металева вібрація пробігла кам’яними стінами. Олдвінн завмер і повільно перевів погляд на циліндр фонографа.
— Що ж… — сказав він майже пошепки. — Гадаю, час послухати.