Розділ 19. Якір

Ніч була теплою й тихою. За вікнами в саду лився пряний аромат  м’яти, що в'яне — важкий і вологий, неначе нагадування про літо, що невдовзі мало скінчитися. Десь унизу, ближче до ставка, крикнув нічний птах — одинокий звук, що ніби відгукнувся всередині, пробіг шкірою, по нервах.

Місячне світло, трохи розсіяне хмарами, ковзало по підлозі й рвалося завісою на тремкі смуги — ніби світ розтрощився на частини, а лише тут, у цій кімнаті, вони ще трималися разом.

Коул сидів притулившись спиною до теплої панелі, відчував, як дерево за його плечима повільно остигає після денного жару. Аврора вмостилася поруч, обнявши коліна; її тонка тінь зливалася з орнаментом підлоги. Він говорив уже пів години — неначе всередині нього відпустила невидима пробка, і все, що накопичувалося, виливалося назовні без виправдань і структури.

— Я не знаю, як це назвати, — тихо промовив він. — Іноді мені здається, що… я не повністю тут. Не цілком у тілі. Наче частина мене тремтить в якомусь іншому повітрі. Наче щось кличе — і не зі світу живих.

Аврора мовчала. Та її тиша була не відстороненою — вона була уважною, трепетною.

— Я думав, це просто кошмари, — продовжив Коул, дивлячись у підлогу. — Після фронту всім бувають. Але потім… я почав чути не поклик. Не голос. А музику. Ні, не мелодію — структуру. Порядок. Наче всередині мене є камертон. Щось настроєне інакше. На зорі. На камінь під ногами. На… щось прадавнє.

Він підняв очі. Світло різало його вилиця, а в зіницях, чорних і тривожних, відбивалося, мов у воді.

— Розумієш, я думаю… Тіїна була не просто нашою служницею. Не просто феєю. Вона була мною. Або частиною мене. Або я — частиною її. Не випадково вона зникла саме тоді, коли я пішов. Може, вона не могла більше бути поруч. Можливо, знала, що я міняюся — і не хотіла, щоб нас бачили разом. Щоб не видати нас обох.

Аврора ледь здригнулася; її обличчя на мить блідло, але погляд лишався м’яким, сповненим тривожної прихильності.

— Коул, ти…

Він не дав їй договорити.

— Я не людина. Не цілком. І я боюся, — видихнув він. — Боюся стати чимось, що неможливо буде зупинити. Або — утримати. Що розірве мене. Що всередині вже тріщить, а я просто… не витримаю.

Аврора нахилилася вперед і поклала долоню йому на плече. Тепло її пальців виявилося сильнішим, ніж він очікував.

— Але ти витримуєш, — сказала вона. — І не сам. У тебе є дядько. Є я. Ти не борешся з цим на самоті.

— Він і так на межі, — прошепотів Коул. — Шукає слід, тримає лабораторію, пише інспекторам, ховається від тих, хто наглядає. Я не хочу навалити на нього ще й це.

— А ти думаєш, він не хоче знати? — її голос став м’яким, але в ньому прозвучала сталь. — Едвард не просто лікар. Він твій дядько. Він віддав би все, щоб повернути втрачене. Якщо хтось і здатен зрозуміти, через що ти проходиш — то це він.

Коул схилив голову. Він майже не дихав. Та в тій тяжкості, що лягла на груди, було щось заспокійливе — щільне, мов дитяче покривало.

— Я не знаю, з чого почати, — визнав він.

Аврора усміхнулася — легко, як вміла лише вона.

— Почни з того, що відчуваєш. І дай йому самому вирішити, чи готовий він прийняти це. Але не позбавляй його шансу бути поруч.

Вони замовкли. Тиша в кімнаті дзвеніла, але тепер у ній не було самотності.

— Добре, — прошепотів Коул. — Зранку скажу.

І раптом, майже по-дитячому, довірливо, від чого у Аврори защеміло серце:

— Тільки… лишайся зі мною. Поки не засну?

— Звісно, — відповіла вона без тіні вагань.

Вони лишилися. Під місячним світлом, в кімнаті, де легесенький протяг колихав лише завісу, а тіні більше не лякали. Вони просто були поруч — і тримали один одного.

***

Ранок видався ясним.
З розчинених настіж вікон долинав запах вологої трави й свіжої землі — такий буває після нічного дощу, якого ніхто й не помітив.

Едвард сидів у своїй бібліотеці, схилившись над старою мапою тектонічних розломів Кришталевих островів. На столі стояла недопита чашка й кілька видруків із діаграмами звукових коливань, отриманих із міністерства. Він не спав — або спав уривками, тривожно.

Тихий стукіт у двері. Навіть не стукіт — чемне доторкання. Він уже знав, хто це.
— Заходь, Коуле.

Коул увійшов невпевнено, але без уникання погляду. У ранковому світлі він здавався старшим: плечі пряміші, риси обличчя зібраніші, погляд серйозніший. Лише в кутиках вуст усе ще ховалася напружена підліткова вразливість.
— Я… хотів поговорити. Зараз. Поки не передумав.

Едвард відсунув папери, жестом запросив сісти.
— Я слухаю, — спокійно мовив він.

Коул не відразу почав. Він сів, нахилився вперед, переплів пальці.
— Я відчуваю, що в мені — не лише людина. Не просто спогади про дитинство з Тіїною чи кров з Островів. Щось у мені вібрує. Іноді я чую її голос… або думаю, що чую. А іноді — музику. Не мелодію, а… структуру. Наче всередині мене хтось намагається налаштувати інструмент.

Едвард слухав мовчки. Але його погляд став гострішим, тривожнішим.

— Я не знав, що Тіїна — моя мати. Але тепер не можу цього забути. Вона завжди була поруч. Не як тінь чи покровителька… як частина мене. Наче я — її продовження. Або… інструмент.

— Коуле…

— Я боюся, — перебив він. — Боюся стати чимось, що неможливо буде зупинити. Або втримати. Що, якщо я не зможу… залишитися собою?

Едвард підвівся. Кілька кроків — туди-сюди. Він виглядав так, ніби мав прийняти смертельно хворого пацієнта. Вдих. Видих.
Потім зупинився просто навпроти Коула й сказав:
— Слухай уважно. Навіть якщо ти — наполовину фей. Або на три чверті. А хоч би й на дев’ять десятих. Ти — мій небіж. І це важить більше, ніж кров.

Коул ледь здригнувся. Потім стиснув губи й кивнув, повільно. Вперше за довгий час — майже з полегшенням.
— Думаю… я готовий працювати з тобою. По-справжньому. Без недомовок.