Розділ 18. Резонатор

Камін потріскував, відкидаючи рудуваті відблиски на панелі й стіни. У цій тиші кожен тріск лунав гучно, мов постріл. Знадвору — жодного звуку: маєток, здавалося, видихнувся, заснув. Та в самій кімнаті повітря густішало, мов перед бурею.

На підвіконні стояла кришталева лампа. Тонка, ламка, вона мерехтіла м’яким світлом, ніби підлаштовувалася під ритм дихання. Видно, Артур колись привіз її зі столиці — як дорогу дивину, предмет гордості. А тепер вона видавалася… моторошно доречною. Наче була створена саме для цього.

На столі лежав циліндр. Щільно запечатаний, без жодних позначок. Переданий Олдвінном без зайвих слів. Його поверхня трохи поблискувала, ніби ховала в собі не звук — а пульс чогось живого.

Поруч — спеціальний прилад для прослуховування. Він виглядав, наче артефакт одразу з двох епох — чи то музичний інструмент нового часу, чи магічний жезл із казки.

Едвард усе ще стояв, вдивляючись у нього, не наважуючись підійти ближче.

Коул сидів у кріслі, підібгавши ноги, ніби намагався стати меншим. Він був худий, майже прозорий — шкіра ще не повернула колишнього кольору, рухи залишалися повільними. Але найдужче лякали його очі. Та глибока, доросла тиша в погляді. Він став іншим. Надто чутливим. Надто уважним до кожного звуку.

— Ти певен, що хочеш бути тут? — Едвард нарочито вимовив уголос, повільно, наче хотів дати тому ще одну нагоду відступити.

Коул не відповів одразу. Лише кивнув. А тоді, тихіше від подиху:
— Я… мушу.

Аврора сіла на край дивана. Спокійна, зібрана, але мовби стиснута в невидиму пружину. Вона не просто була присутня — відчувалося, як у ній бринить чекання. Чи тривога.

Едвард поволі увімкнув прилад.

Спершу — тріск, мов від пилу на голці. Потім — низьке гудіння. Це був не звук, а відчуття, наче з-під підлоги пробудилося щось давнє, з кам’яним голосом. Далі — раптовий удар. Резонанс, немов дзвін у самому черепі.

Коул смикнувся. Його очі широко розкрилися. Він не злякався — він побачив. Чи згадав. Його руки затремтіли, а пальці почали стискатися в повітрі, ніби він намагався щось ухопити. Він затулив вуха — не від болю, ні. Від того, що звук лунав не ззовні. А в ньому самому.

— Коул! — Едвард кинувся до програвача, та було вже пізно.

І тоді залунав голос Петтері, спотворений, хрипкий:
«…Це не лише мова. Це… наказ. Усередину. Усередину людини.»

Клацання. Тиша.

— Коул?! — Едвард за мить опинився поруч, схопив його за плечі.

Коул тремтів, усе його тіло ніби не могло знайти рівноваги. Та очі дивилися не на Едварда — повз, крізь нього.

— Вона… кликала, — прошепотів нарешті.

— Хто? — голос Едварда зірвався. — Хто, Коул?

— Не знаю… Але я зрозумів. Не слова. Сенс. Навіщо.

Аврора тихо підійшла, присіла поруч. Її долоня лягла на його плече, ледь торкаючись.

— Він… повторює, — сказала вона. — Він не тільки чув. Він налаштовується.

Едвард дивився на них. На цю картину, де все виглядало неправильним. Чи, може, надто правильним. Він відчував, як його власне серце озивається глухо, в такт тиші. Наче вібрація пройшла й крізь нього. І все ж — він не знав, чого боявся більше: що Коул справді стає «як вони»… чи що він — щось інше. Ключ до того, чого ніхто більше не здатен відкрити.

***

Пізно ввечері Едвард сидів у старому кабінеті, куди ніхто не заглядав без запрошення. Лампа на столі відкидала теплий овал світла, усе довкола тону́ло в м’якій тіні. За вікнами шелестів сад, і рідкісний нічний вітер торкався шибок, немов запитував: ще не спиш?

На столі лежала купа листів. Не звітів, не документів — а справжніх, давніх. Папір трохи пожовтів, чорнило місцями зблякло. Він не перечитував їх роками.

Листи й записи. Їх було надто багато. Мабуть, у листах вони з Артуром сказали один одному більше, ніж за весь час поруч. І коли на Едварда навалювалася самотність, він писав — про все, що відбувалося.

Тими роками він служив на півдні, у шпиталях. Пил, спека, і надто багато крові. І мало справжніх розмов. Але був там один — Делан Форбер. Лікар, трохи старший, із ясними очима й утомленою усмішкою. Говіркий, та не дурний. Вони часто сиділи разом у кімнаті відпочинку, пили дешеве вино, обговорювали випадки й пацієнтів, а згодом — просто ділилися. Думками й спогадами, які тоді здавалися єдиною правдою серед хаосу.

Одного разу, як пригадувалося тепер, Едвард був майже п’яний. Він говорив про все: про матір, холодну, мов мармур. Про братів — Артура, що завжди був «головою родини», і молодшого, дивного, тихого, немов із іншого світу. І — про фею.

Він навіть пам’ятав, як саме це вимовив:
— Уяви собі. Ми кликали її Тіїна. І мали її за гувернантку. Але вона була не зовсім… звичайна. Ніколи не спала. Завжди мовчала, проте все пам’ятала. І коли хтось брехав — завжди знала. І завжди відчувала, коли когось із нас треба заспокоїти. Або лише побути поруч. Напевно, вона була нам ближчою, ніж мати й батько.

Форбер тоді розсміявся.
— У вашій родині фея з душею? Сміливо.

І Едвард відповів, усміхаючись гірко:
— Більше душі, ніж у всієї нашої рідні разом.

Занадто багато збігалося.
Форбер міг бути першим. Першим, хто зрозумів, що в цих записах — не лише спогади. Що в цьому домі жила фея, відмінна від інших.
А що, як він передав ці розповіді далі?
У міністерство. Або тим, хто вже тоді шукав особливих.

І якщо так…
…можливо, Тіїна зникла тому, що її почали шукати.
Не для того, щоб збагнути. А щоб використати. Або знищити.

І якщо хтось знав, що в родині Колвіллів жила особлива фея — то він же міг знати, що від неї лишилося в домі.
І в хлопцеві.
Коулі.

Адже він… Якби хтось наперед знав, що в крові Колвіллів є щось інше…
Вони б прийшли. Рано чи пізно.

Едвард сперся чолом об долоні.
Що я міг розповісти, не розуміючи, що відчиняю двері?

Він не знав. Але тепер… тепер доведеться дивитися в очі тому, що в них увійшло.