Розділ 17. Третій Зал

Олдвінн сидів у кріслі з високою спинкою, оббитим пилюжно-зеленим сукном, старим, як і сам дім. Камін потріскував живим, нерівним вогнем. У його руці — проста глиняна чашка з кминним чаєм, який він неспішно сьорбав, наче розмова ще не почалася. Але погляд — важкий, уважний — уже був спрямований на Едварда.

Кімната — тимчасовий кабінет у міському будинку, який Міністерство виділило для роботи з незалежними інформаторами. Скромна, з облупленою ліпниною, протертим килимом і тишею, яка, здавалося, затримувала подих разом із ними.

— Ви, звісно, розумієте, — промовив Олдвінн нарешті, повільно, по словах, — що те, що ви зараз скажете, може відправити вас… до архіву неврахованих листів. Або, скажімо, в кабінет, куди заходять лише в рукавичках. І першим ділом питають: «Ви часто це чуєте?»

— Я лікар, — спокійно відповів Едвард, подаючи вперед складений аркуш. — Я не хочу вірити. Я хочу перевірити.

На аркуші — грубий, але виразний частотний запис. Трохи нижче — начерк коливальної кривої й акуратний підпис:
«Стан пацієнта стабілізувався під час повторення хвилі».

Олдвінн мовчки розгорнув папір. Довго читав. Не дивувався, але на обличчі ніби крок за кроком проступала нова тінь. Не скепсис — усвідомлення масштабу.

— Я задам одне запитання, — сказав він. — Ви вважаєте, що спів фей… це інструмент?

— Я вважаю, що це сигнал, — м’яко відповів Едвард. — Можливо, навіть структурний. Як у медуз: коливання води вибудовує порядок у тканинах. Або як у кристалів — звук допомагає виростити структуру.
Якщо хвороба — це хаос усередині… можливо, феї вміють відновлювати порядок.

Олдвінн видихнув крізь ніс. Повільно поставив чашку на край каміна.

— Тоді ви не перший, хто так подумав.

Едвард підвів брови.
— Хто?

— Один дослідник, — тихо промовив інспектор. — Майже десять років тому. Працював при Третьому Залі, як прикомандирований. Ім’я — Джон Петтері.

Він замовк на мить, ніби згадував, обирав, що саме можна сказати.

— Петтері писав, що «вся взаємодія між людиною і феєю зводиться до вібрації». Він записував відгуки в пагорбах, під землею, у скелях… Передавав сигнал — і чекав.
У нього був один прилад, дуже точний, надчутливий.
Він робив усе за наукою. Усе документував. Але в якийсь момент… він зник.
Прилад згорів. У лабораторії не залишилося нічого, крім одного недатованого запису.

Олдвінн потягнувся до шухляди й дістав складений аркуш із вицвілим чорнилом.

— «Вони відповіли. Я помилявся. Це не просто мова».

Слова пролунали ніби крізь холод. Камін тріснув голосніше. Тиша після цих слів здавалася чимось нереальним.

— Є архіви, — продовжив Олдвінн. — Закриті. Але я можу запросити копії його фонограм. Можливо, й сам прилад іще десь у підземеллях.

Він глянув на Едварда крізь полум’я, і в голосі з’явилася інша, майже особиста нотка.

— У Міністерстві зв’язку є один зал. Підземний, без вікон. Там зберігають застарілі машини зйому. Ваш доступ можна оформити. Не відразу, звичайно. Але я підготую.

— Дякую… — прошепотів Едвард.

— Це не послуга, докторе, — перебив Олдвінн, — це шанс.
Якщо ви маєте рацію… усе, що ми робили раніше з кров’ю, — варварство. Сліпе перебирання. А якщо можна лікувати — налаштуванням, ритмом — можливо, саме так і лікували феї.

Він підвівся, підійшов до вікна. Сіре скло спотворювало силуети вулиць. Вітер бив у раму.

— Але є одна проблема, — тихо сказав він, повернувшись. — Якщо звук — це команда… тоді хтось може її змінити.

Він повернувся до крісла й сів навпроти Едварда. Очі його потемніли, стали точними, як у хірурга перед розрізом.

— До речі… — сказав Едвард, не піднімаючи погляду. — Я чув від однієї служниці… про якогось «Кістяного лікаря». Військового медика, що працював із переливанням крові.
Ви підозрювали, що це я?

На мить Олдвінн майже всміхнувся. Легко. Без насмішки.

— Ми розглядали таку можливість. Забагато збігів. І… забагато емоцій викликало ваше прізвище у тих, хто ще пам’ятає.

— Але тепер ви впевнені, що не я?

Інспектор довго мовчав. Потім кивнув.
— Так. Але й не просто не ви.

— Поясніть.

— Такі збіги не бувають випадковими. Ви — зв’язувальна ланка.
Каталізатор. Як сказав би ваш брат.

Едвард завмер.

— Так, саме ваші листи з півдня потрапили до нас. Через руки, через людей, яких ви навіть не запам’ятали. Ви були щирі, докладні.
Ваші описи — нестабільні пацієнти, дивні ремісії… Хтось прочитав їх не як крик сумління. А як посібник до дії.

Він нахилився трохи вперед, голос став нижчим.
— Згадайте того пацієнта. Південне селище.
Він не мав вижити. Але вижив. Піднявся. Говорив… інакше.
Ви написали про це з болем. А хтось — із цікавістю.

Мовчання. шурхіт вугілля.

— Подумайте, докторе. Хто тримав чашу поруч? Хто знав про вашу сім’ю? Хто забирав кров, коли ви відверталися?

Едвард повільно відкинувся на спинку стільця. Слова лягали, як холодні краплі на потилицю.

— Ви вважаєте, хтось із моїх колег забрав із собою не тільки знання. А й намір?

— Я вважаю, — сказав Олдвінн, — що ви тоді занадто багатьом довіряли.

Він підвівся.
— І якщо звук — це команда… можливо, та людина вже чує команди. І виконує.

Тінь інспектора хитнулася від світла полум’я й поглинула пів кімнати.

— Знайдіть його, докторе. Або того, хто його створив. Перш ніж вони скажуть щось, що ми не зможемо… нейтралізувати резонанс.

Коли Олдвінн пішов, двері за ним не зачинилися — вони лиш прикрилися, залишивши за собою легкий протяг, немов навіть повітря в кімнаті не наважувалося порушити тишу. Едвард залишився сидіти біля каміна, не ворухнувшись, із листом у руці. Папір тремтів, і чи то від вітру, чи від слабкого тремтіння пальців, на його поверхні наче проступила тінь чаші — тієї самої, з його пам’яті — і звук, глухий, протяжний, з глибин спогадів.