Розділ 16. Чаші й звуки

Екіпаж котився вузькою дорогою, що в’юнилася поміж мокрих, затягнутих парою полів. Колеса раз по раз загрузали в м’якому ґрунті — і старий візник вправно правив убік, оминаючи ями. Повітря за вікном було білуватим, вологим, нерухомим — наче саме простір видихнув і більше не збирався вдихати.

Усередині стояла тиша, яку зрідка порушував лише слабкий скрип і нерівне дихання.

Марк лежав, загорнутий у кілька шарів вовни, та тремтів не від холоду — від якоїсь внутрішньої порожнечі, яку нічим не зігріти. Його обличчя, ще недавно порожевіле від свіжого повітря, тепер знову зблякло. Пересохлі губи й нервові здригання повік видавали напругу. Одного разу він прочинив очі, наче хотів щось сказати, — але тільки моргнув, і все.

Едвард торкнувся його шиї. Пульс — слабкий, ковзкий, ледь відчутний відгомін. Температура трималася, але це було оманливе: у тілі щось руйнувалося, повільно, беззвучно.

— Йому гірше, — промовив він майже пошепки. — Значно гірше.

Коул, що сидів поруч, напружився. Він стиснув підлокітник, ніби намагаючись втримати екіпаж від розгойдування.

— У Портгевені він виглядав… сильнішим.

— Там була інша вологість. І інше поле, — пробурмотів Едвард, швидше сам до себе, ніж до когось. — Наче розпад пришвидшується.

Він провів рукою по запітнілому склу й глянув на ліс, що миготів удалині.

— Ці "тріщини" в крові… ніби структура не витримує. І тканина сиплеться. У столиці в тебе це йшло інакше. З опором. А в нього — наче покірність. Як у каменя, в який надто довго стукали.

Коул обернувся на Марка, тоді — на Едварда:
— Отже, не треба бити. Треба… щось інше.

Уже в маєтку, коли вони обережно перенесли Марка в підготовлену кімнату, Аврора мовчки показала, куди покласти.

Кімната виходила вікнами на південь — у сад. Тут завжди дихалося трохи легше. Повітря рухалося м’яко. Фонтани за вікном, здавалося, співали.

Але Марк не реагував.
Він не розплющив очей. Не поворухнувся.

Шкіра його залишалася теплою, але вже дивною — наче це вже й не була шкіра, а щось інше. Світло в ній не відбивалося. Воно ніби провалювалося, зникало. Навіть зіниці були сірими, без блиску.

— Він на межі, — втомлено сказав Едвард. — Жодна з реакцій не типова. Ні запалення, ні жару. Наче тіло забуває, як бути тілом.

Він витер лоба, сів на край крісла.
— Якщо ми продовжимо звичайну терапію… максимум, чого досягнемо, — це продовження агонії.

— А що тоді? — спитав Коул. — Якщо ліки не працюють?

— Тоді залишається те, чого ми не розуміємо. Але що, можливо, діє за іншими правилами.

Пізніше, в бібліотеці, серед старих паперів і лампового світла, вони мовчали. Перед ними був анатомічний атлас, записи, креслення. Але жоден із методів не здавався придатним. Усе, що вони знали, було занадто лінійним. Занадто «людським».

Коул не відводив очей від чаші, в якій коливалася вода.
— Коли він лежав поруч, я знову це відчув, — сказав він. — Шепіт. Він не просто у вухах. Він… у тілі. Наче кістка дрижить. Або кров пульсує в іншому ритмі.

Едвард повільно кивнув.
— Я чув таке на півдні. У горах Тан-Майї. Там була чаша — величезна, мідна. Вони били по краях, і звук розходився. Не просто звук — хвиля. Вона проходила крізь тіло. Наче… входила в резонанс.

Він глянув на Коула.
— Біль відходила. Не миттєво, але… організм ніби «згадував» щось. Починав чинити опір.

Коул задумливо промовив:
— А якщо «пісні» фей — це взагалі не пісні?

— От саме. Не звук, а команда. Не слова, а код. Щось, що змінює стан матерії. Або активує те, що в крові. Що в нас спить — а в них працює.

Він різко підвівся, заходив кімнатою:
— Уяви: це не хвороба, а збій налаштування. І лікування — не хімія, а частота. Вібрація. Як у інструмента, який розстроївся. Його не лікують пігулкою — його налаштовують.

Коул торкнувся грудей, ніби прислухаючись.
— А якщо я це чую… значить, у мені лишився якийсь… «канал»?

— І якщо ти — ключ. Можливо, ти вже налаштовувався на цю частоту. Не до кінця. Але достатньо, щоб уціліти. Можливо, Марк ще може.
Запала тиша.
— І якщо бодай відгомін цієї частоти залишився в пам’яті… ми спробуємо.

Коул прошепотів:
— Тоді завтра ми підемо в сад. До того каменя. Де вона співала.

Едвард кивнув:
— А ти спробуєш згадати. Не музику. Не мотив. Вібрацію.

Він провів пальцями по краю чаші, і в тиші виник дзвін. Не гучний — майже нечутний. Але Коул завмер. Він дивився, як тремтить вода — так само як тремтіло щось у ньому.

І в цьому тремтінні була надія.

Внизу Лерен закашлявся, і звук луною рознісся порожніми коридорами.

Едвард підвівся.
— Почнемо з малого. Завтра я принесу співочі чаші. І старі флейти.
Навіть якщо це марновірство… — він замовк. — Часом у легендах приховано більше практики, ніж у наших книжках.

Дорога від порту до маєтку виявилася для Марка майже нестерпною. Він не скаржився, але Коул, що тримав його під руку, відчував: кожен крок дається йому з неймовірним зусиллям, ніби повітря стало густішим, а земля — липкою.

З кожною годиною обличчя Марка ставало все блідішим. Різкі провали в пульсі змінювалися короткими спалахами жару. Іноді він говорив уривки фраз, не пов’язаних із реальністю, іноді просто мовчав, втупившись у стіну. Звичайні ліки не діяли.
Уночі він майже перестав спати — тільки ворушився, хрипко дихаючи. Аврора сиділа поруч, записуючи інтервали.

Вранці, коли Едвард приніс чашу, у всіх уже була одна й та ж думка — якщо нічого не спробувати, до вечора вони можуть втратити Марка.

— Його стан нестійкий, — тихо сказав Едвард, дивлячись на тіло, укрите пледом. — Не лише фізично. Він ніби звучить в іншій тональності. І ця тональність гасить усе довкола.

— Вібрації? — уточнила Аврора. — Але ж ти казав, що це… давнє. Майже шаманство.

— А якщо це не містика, а забута техніка? — Коул дивився на чашу. — Усе, що живе, звучить. Навіть кров. Навіть кристали.