Розділ 15. Свідок

Ранок був сухим і тихим, із сірим світлом, що стікав по шторах, мов тонка вуаль. Едвард прокинувся ще до світанку — як бувало в дитинстві, перед далекою дорогою. На мить він лежав нерухомо, вдивляючись у стелю, прислухаючись до дихання Коула. Воно було рівним, але хриплуватим, наче за ніч його тіло знову перебудовувалося.

Він підвівся, умився крижаною водою, не вмикаючи світла, й відчинив вікно. Столиця лише прокидалася. У провулках шаруділи мітли, на далеких вулицях проходили перші омнібуси. Місто здавалося виснаженим, як і він сам. Лише дахи — все ті самі, покриті нальотом віків — зберігали в собі щось уперте: надію чи впертість, він не знав.

Поки Коул збирав речі, Едвард допивав каву і перебира́в у пам’яті розмови останніх днів.
Він хотів би думати, що повертається з відповідями. Але з кожним днем усе більше здавалося — питань лише більшало.

Він згадав обличчя міністра — сухе й точне, як креслення. І Олдвінна, вперше по-справжньому замисленого. І гравюру в архіві. І, зрештою, голос Леа, який звучав, немов із глибин чогось давно втраченого:
«Ти не розумієш… Вони беруть не тільки кров. Вони беруть пам’ять».

Коул вийшов зі спальні з дорожньою сумкою і зошитом під пахвою — тим самим щоденником. Перекинув його в рюкзак, наче не міг залишити. Він виглядав спокійнішим. Але Едвард знав: усередині буря не стихла. Лише навчилася шепотіти.

— Готовий? — запитав він.
Коул кивнув.
— Їдемо додому?

Едвард затримав погляд на хлопцеві. Уже не зовсім хлопець. Уже не той, ким був. І ще не той, ким стане.

— Так. Пора.

Назад вони їхали потягом. Вагони були напівпорожні, у відсіку навпроти дрімав дід у шинелі з латками. За вікнами пропливали рівнини, пагорби, ліси — земля, яка все ще належала Імперії, але дедалі частіше мовчки відмовлялася підкорятися.

Едвард дивився на пейзаж, і думки текли, як рейки під колесами.
«Сіра богиня. Чи Тііна? Хто вона? Що вона?
Якщо вона вибрала Коула — значить, у неї є план.
І якщо вона — не людина, але й не фея з легенд… може, вона — їхній нащадок. Або їхня поразка.
Як і ми».

«Імперія — як тріщина у склі.
Щороку, кожен експеримент, кожен звіт із припискою "непридатний" — тріщина ширшає.
Ми не втрачаємо землю. Ми втрачаємо самих себе.
Пам'ять. Рід. Сенс».

Він згадав слова міністра:
«Якщо не знайдемо спосіб вижити — зникнемо. А хтось інший — залишиться».

А потім — Олдвінна:
«Якщо вона готує свій народ — можливо, ти поруч із його першим представником».

Едвард стиснув підлокітник. Він не мав віри. І в пророцтва також не вірив. Але дещо знав точно:
«Можливо, вони хотіли солдат. Але вона вибрала сина».

Потяг сповільнив хід. За склом показалися перші знайомі пагорби, вкриті травою, світлою після недавнього дощу. Десь там — маєток Колвіллів. Старий, ніби застиглий у минулому. Але, як і все довкола, він уже не той. І він сам — не той.

Коул підняв голову й подивився у вікно.
— Ти думаєш, вона ще поруч?

Едвард не відразу відповів. Він знову бачив ту ріку зі сну, де стояла вона — з веретеном, із якого текла тонка срібляста нитка.
— Думаю, так, — сказав він нарешті.

Потяг дав свисток, і містечко на південному кордоні Хрустальних островів знову прийняло їх. У інший час — як спадкоємців, тепер — як тих, хто несе щось зовсім інше.

***

Едвард стояв біля вікна з чашкою чаю, давно охололого, в руці. За склом по ранковому небу тягнулися низькі хмари, сірі, мов виварені в попелі. День обіцяв бути довгим.

На маленькому столику — конверт із печаткою слідчого управління. Папір щільний, із легким запахом чорнил і архівного пилу. Усередині — записка, написана рукою Олдвінна. Без підпису. Без звернення. Лише суть:

«Новий свідок. Живий. Говорити погодився тільки з вами.
Ім’я: МАРК ЛЕРЕН.
Колишній артилерист. Іммігрант із Західного Тарва, прибув три роки тому.
Переїзд — під чужим ім’ям.
Зізнався, що дав хабар. Пройшов тест із чужою кров’ю.
Зберіг листа від посередника.
Зараз живе в районі Портхевена, працює в ремонтній бригаді.
Боїться. Думає, за ним стежать.
Він був одним із “успішних”.
Тепер — не певен, що це було спасінням».

Едвард перечитав іще раз. І ще.
Кожен рядок був як щілина в старій підлозі — відкриваючи чорну глибину, якій раніше він не хотів надавати значення.

«Пройшов тест із чужою кров’ю».
«Зберіг листа від посередника».

Значить, це було не випадковістю. Не разовим порушенням. Хтось продавав кров. Хтось підробляв результати. Хтось — завозив «потрібних» людей на територію островів, минаючи всі бар’єри.
І не просто так. Із згоди, з покровительством, можливо — за наказом.

Він згадав звіти в архіві.
Жінки з материка, які погоджувалися виношувати дітей «від острівних чоловіків», — у надії, що новонароджені отримають бодай краплю тієї крові.
«Дома народжень», зведені на південних дрібних островах.
Приховані контракти, де дітям міняли імена — й долі.
А потім — перші флакони крові.
І перші зникнення.

«Це варварство», — повторив він собі.

Треба будити племінника.

— Ранок? — запитав Коул, сівши й примружившись від сірого світла. Під очима — тіні. Але погляд став трохи яснішим. Трохи твердішим.
— Ранок, — підтвердив Едвард.

Він сів на край ліжка, поклавши листа обличчям униз.
— Нам треба зустрітися з однією людиною.

Коул кліпнув.
— Пацієнтом?
— У певному сенсі, так. Але швидше — свідком. Він пройшов те, через що ти не мав би проходити. Але пройшов. І вижив.

Він не став говорити, що, можливо, саме завдяки тим, хто хоче забрати Коула — або повторити його «успіх».