Розділ 14 Сіра

Ранок почався з дощу — не зливи, але не по-літньому холодного, липкого, такого, що в’їдався у тканину пальта. Схилившись над чашкою гіркого настою, Едвард майже не помітив, як у двері їхнього готельного номера тихо постукали. Він спершу  подумав, що це знову слуга зі сніданком або листоноша. Але за дверима стояв молодий чоловік у темному плащі, з тим самим виразом обличчя, який буває у людей, привчених говорити лише половину з того, що вони знають.

— Його Високість просить знайти пів години, — вимовив він без усмішки. — Бажано сьогодні.

Едвард кивнув. У цьому місті запрошення не обговорювали. Особливо якщо їх передавали таким чином.

Міністерство внутрішніх справ розташовувалося у колишній будівлі столичної Академії права — монументальній споруді з арками, мармуровими бюстами та гербами, що частково втратили колір. Колись тут викладали державне право й філософію. Тепер — вирішували, хто залишиться живим через двадцять років.

Олдвінн чекав біля воріт. Він виглядав незвично зібраним: комір застібнутий, краватка рівна, пальці зчеплені за спиною.

— Роуленд Вестон — людина без ілюзій, — тихо сказав він, коли вони крокували килимовим коридором. — Але він один із небагатьох, хто досі пам’ятає, що таке совість. Або робить вигляд, що пам’ятає.

— А навіщо я йому?

— Ти вже знаєш. Просто ще не визнав.

Кімната, куди їх провели, не нагадувала кабінет міністра, як він собі його уявляв. Ні метушні, ні паперів, ні секретарів. Світле дерево стін було відполіроване до дзеркального блиску. Під стелею, замість люстри — кришталевий ліхтар, що світив м’яким синім світлом. Жодного зображення на стінах. Жодної завіси. Тільки тиша, як у склепі.

Роуленд Вестон підвівся назустріч, не пропонуючи руки.

— Доктор Колвілль.

А от він був саме таким, яким Едвард малював його у своїй уяві: підстрижене сиве волосся, костюм із блискучою ниткою, обличчя з тією особливою породою зосередженості, яку викують рішення, від яких залежать життя.

— Ваш брат був… людиною ризику, — почав він без прелюдій. — Надто розумним. Надто впертим.

Пауза. Він опустив погляд, ніби на мить дозволив собі пам’ять.

— І я кажу це з повагою. Він пропонував рішення, яке могло б урятувати нас усіх.

Едвард не відповів. Він відчував, як поруч Олдвінн стримує подих.

— Ми не встигли його захистити, — продовжив Вестон. — Але, можливо, ви зможете завершити те, що він почав.

— І що ж саме він почав?

Міністр відкрив вузьку шухляду у столі, дістав звідти шкіряну теку, поклав її на гладку поверхню.

— У нас падає народжуваність. Падає виживаність. Ми не можемо допустити, щоб Кришталеві острови перетворилися на ілюзію — живу лише на карті.

— Я знаю, — тихо сказав Едвард.

— А ви знаєте, що минулого року народилося 11 тисяч немовлят — і лише 6 із них виявили стійкість? Решта — або мертві, або приречені. Що не у всіх навіть народжених серед нас вистачає сил жити на островах?

Міністр знову відкрив шухляду й дістав тонку шкіряну теку. Поклав на стіл, розгорнув, посунув ближче до Едварда. Той глянув — і завмер.

На першій сторінці — штамп: «Експериментальна програма збереження популяції. Звіт №17». Жодних назв установ, жодних прізвищ. Тільки дати, таблиці й короткі медичні висновки.

— Що це? — тихо спитав він.

Вестон не відповів. Лише кивнув — читай.

Едвард перегорнув сторінку.

Там було все. Будинки народжень, зведені міністерством на південних островах — недалеко від кордону архіпелагу, туди, куди течія приносить відчайдушних людей із материка. Маленькі селища з дерев’яними стінами та родильними залами, де за пригорщу солі й сухих пайків бідних жінок із континенту умовляли “спробувати врятувати кров”.

Їм обіцяли лікування. Кров з островів — сильна, казали їм. Якщо ви народите від нього — ваша дитина виживе.

Дехто погоджувався. Не від відчаю — від надії. Вони вірили, що це шанс. Їх називали “випробувані роду I”, і поруч — імена чоловіків із Кришталевих островів. Іноді — мисливців, іноді — в’язнів, яким пропонували свободу за “участь у збереженні нації”.

А далі — звіти.

Виношування: 63%.
Живонародження: 38%.
Ознаки мутацій: 27%.
Фіксація кришталевого синдрому: 15%.
Повна адаптація — 1 людина. З 42.

Наступний файл — без зайвих вступів. Лише сухий заголовок:
«Програми трансфузії. Протоколи переливань. Фаза 2»

Він перегорнув сторінки. Таблиці. Фотографії судин. Вік: від новонароджених до підлітків. “Пацієнти” — діти з сирітських будинків. Дехто — куплений у родин з континенту. Один зі звітів був позначений як “оплачено через благодійний фонд ‘Мир і Надія’”. Едвард відчув, як у ньому щось стислося.

Експерименти на живих: переливання крові від мешканців Кришталевих островів — дорослим і дітям.
Неприйняття — 67%.
Смертність протягом 48 годин — 28%.
Стійкість через місяць — менше 5%.

Він перегорнув далі. Неформальний звіт, написаний від руки. Почерк розмашистий, нервовий. Медик чи куратор проєкту. Писав поспіхом.

«За останні три місяці пішли мутації кісток у трьох. Один хлопчик перестав дихати уві сні. Розтин показав: його легені почали вкриватися кришталевими вкрапленнями. Вони росли, як корал. Нам не повідомили, що кров була від другого покоління — тих, хто вже народився на островах. Можливо, ген нестабільний. Можливо, це не передається далі».

«І все ж — один вижив. Хлопчик із південного табору. Йому робили по краплі — маленькі дози, протягом місяців. Він не просто вижив. Його зір покращився. Шкіра поблідла. Вени стали ніби… світитися».

— Ви годували їх надією, — прошепотів Едвард. — Словами про порятунок. А самі вбивали.

Аркуш випав із пальців.
— Це варварство, — сказав він уже голосніше. У його голосі тремтів не гнів — жах.

— Ні, — м’яко, але твердо відповів Вестон. — Це спроба не зникнути.