Розділ 13. Архів

Архів містився у підвалі колишнього міністерства юстиції.

Едвард спускався вниз на самоті. У цьому флігелі майже не було відвідувачів.

Олдвінн наполіг на доступі. Формально — як лікар і дослідник. Неофіційно — як той, кому вже відкрилися зайві питання.

Підвальне приміщення було прохолодним, тихим, без вікон. Пахло воском, старою тканиною, рідкісним чорнилом і осілими епохами.
Але найбільше пахло пилом.

Пил тут не просто лежав — він висів у повітрі, спостерігав, наче стара сторожка без очей. Його не можна було торкнутися та стати його частиною.

Старий архіваріус, майже не підводячи погляду, вказав йому місце за масивним дубовим столом. Там уже лежала в’язка томів, позначених в’язаними закладками та чорнильними плямами:
«Старі договори»
«Реєстри роду Колвілль»
«Легенди домових родів»
«Хроніки перших поселень»

Він прийшов шукати Тіїну.
Не людину — слід.

Перші години тонули в шелесті сторінок і холоді шкіри, об яку ковзали імена. Папір зберігав пам’ять не виразно, а пошепки.

У записах XI та XII століть, коли укладали масові договори з феями, ще зберігалася ритуальна мова:
«Сутність, що зветься Ткацька, прийнята під кров в обмін на плетіння і сторожування.»
«Фея роду Колвілль, примарна, світла, супроводжує дім третє покоління.»
«Договір укладено. Ім’я стерте на прохання сторони.»

Жодних прізвищ, жодних конкретних описів. Лише ролі. Лише функції.

На краях деяких сторінок ішли примітки, ніби другим голосом:
«див. також: Сіра. Та, що тче. Сторож.»
«ім’я втрачено, але слід лишився в родовій формі.»
«див. за межею: інші, без статусу.»

Едвард перечитував рядки знову і знову, ніби чекав, що чорнило передумає і відкриє більше.

Воно не передумувало.

І все ж — наприкінці тому з потертою обкладинкою, у розділі «Легенди прикордонних домів», він натрапив на запис, від якого пересохло в горлі:

«…і була та, що жила на межі, не фея, не людина, а з обох кровей.
Жила довго, без роду, без імені, приймала тих, кого відкинули.
І казали, що в її присутності люди не вмирали від кришталю.
А вона — взамін — брала ім’я кожного, хто до неї приходив.
Ім’я і слово.
І йшла геть, якщо про неї забували.»

Внизу, вже іншим почерком — приписка архіваріуса, тонка, мов голка:
«Ці створіння — ймовірно, неофіційні нащадки договорів. Перехідні. Без статусу.
Їхня роль неясна.»

Неясна…

Але Едвард відчував — у цьому було щось. Щось, що він намацав.

Тіїна.
Сторож між світами. Сіра. Бо стояла між білим і чорним. Не від однієї сторони — і не проти іншої.

Він перегорнув наступний том.

Книга була менш формальною — щось між польовою хронікою і особистим щоденником хроніста. Переплетіння тріснуло при відкритті.

На розвороті — мапа одного з південних маєтків. На перший погляд — звичайна. Алеї, дім, ставок, місця ритуальних будівель. Та на полях хтось зробив олівцевий запис:
«Дім без назви. Тут жив той, хто не вимагав слова.»

Нижче — гравюра.

Жіноча постать стояла під розлогим деревом.
Обличчя розмите. Риси — майже стерті часом. Але постава…

Едвард знав цю поставу.

Так стояла Тіїна на сімейних фотографіях — у тіні, трохи збоку, в куточку кадру, з опущеними руками та поглядом удалечінь.

Едвард хотів закрити книгу, але рука його тремтіла, і він все одно гортав далі.

Під гравюрою — напис. Гострим почерком, ніби різьбленим:
«Слово, яке не можна вимовити.
Пам’ятай — і буде живе.»

Едвард провів пальцями по рядках. Як той, хто хоче попросити пробачення.

Тіїна була не слугою. Не дивною жінкою з чужого роду.
Вона була пам’яттю.
Сторожем.
І, можливо, останньою, хто беріг їхній дім від загибелі.

З-за перегородки долинув голос архіваріуса:
— Наступного разу, якщо будете шукати нестатусних — подивіться у розділі «Втрачених слів».

Едвард озирнувся, але нікого не побачив.
Тільки пил.
Той самий пил.
Не той, що осідав.
А той, що спостерігав.

Коли Едвард вийшов із підвалу архіву, день був уже в розпалі, але виглядав блідим, ніби хтось вимокав клячкою всі фарби. Повітря стало холоднішим, ніж зранку. Навіть дзвін трамвая, що ковзав уздовж набережної, звучав глухо — як віддалене нагадування про порядок, який колись тут існував.

Він ішов, дивлячись на власні черевики, на бруківку з вибитим гербом столиці — і думав:  ця країна тріщить по швах. Не тільки у кордонах, у міністерствах. Вона розпадається на окремі уламки пам’яті.

Кришталеві острови, як і сама бібліотека, спираються на залишки старої структури.
Вони ще пам’ятають. Але вже починають забувати.

Слово, яке не можна було сказати, — вже сказане.
А значить, його більше немає.

Він думав не тільки про Тіїну.
Він думав — про державу. Про короля, замкненого у палаці, про солдатів, що вмирали на півдні, про міністерства, які роками заплющували очі на пересування тих, хто був «без статусу».

І тепер він знав, чому Артур почав експерименти.
Він хотів урятувати все це.
Але, можливо, зайшов надто далеко.

Олдвінн чекав його в знайомому кабінеті — у задньому крилі Міністерства соціальної координації, яке тепер нагадувало більше шпиталь, ніж установу. На підвіконні стояли банки з препаратами. На столі — розкладені досьє.

— Ви не спали, — сказав він, не піднімаючи очей, поки складав папери в теку.

— Ми обидва не спали, — відповів Едвард. — У Коула був напад.

Олдвінн відірвався від паперів.
— Сильний?

— Він кликав матір. Гарячка, кристалізація на скронях, мова уривчаста, але я розібрав — «небо», «пісні», «під пагорбом». Він не просто марив. Він бачив.