Розділ 12. Леа

До архіву було ще рано. Він відчинявся для відвідувачів лише тричі на тиждень — і не сьогодні. До наступного ранку Едвард не міг отримати доступ ні до картотеки зниклих, ні до описів імміграційних справ, ні до актів таємного фінансування, якщо такі взагалі існували.

Він не любив марнувати час. Але й не міг — після всього, що сталося, — просто сидіти. Тож обрав інше: адресу, яку передав йому Олдвінн.

Південна околиця столиці — квартал, де тротуари затягнуті тінями в’язів, а кожен дім ніби прошитий шепотом старого порцеляни. Район, що забув про метушню, — Ромліт.
Тут доживали свій вік ті, хто колись служив знаті: бібліотекарі, гувернантки, камердинери. Люди, які вміли йти коридором без звуку й помирати, не здіймаючи тривоги. Вони тепер жили тихше води, стерегли свої хворі суглоби, відполіровані до блиску звички й рештки пам’яті.

Будинок, до якого вела адреса, стояв між двома вільхами. Їхні листки шкребли по вікнах. Три поверхи, дерев’яні сходи, облуплений дзвінок, скляна веранда з вицвілими фіранками. Нагорі здавали кімнати, а внизу мешкав аптекар. Запах настою з лисячого вуха тягнувся аж до хвіртки.

Коул лишився внизу, під навісом аптеки. Він мовчав, та Едвард відчув у ньому знайоме напруження.
— Я почекаю, — тихо сказав він. — Там… важко. Але ти йди.

Едвард кивнув. Долоня лягла на поруччя. Кроки по сходах звучали глухо. Наче їх заглушали не лише килими, а й чиєсь мовчання.

Двері відчинила жінка — сива, у в’язаній сірій хустці. Її обличчя було пласке, ніби зм’яте роками. Говорила вона майже пошепки, але чітко:
— Вона чекає на вас. Уже знає.

Легкий кивок — у бік правої кімнати.
І застереження, кинуте ще тихіше, наче не йому, а самій порожнечі:
— Довго не можна. Їй важко. Дуже.

Він увійшов.

Кімната — напівтемна. Щільні фіранки, й тонка нитка світла, що різала тюль, мов шрам. Повітря густе, ніби тут давно не провітрювали. Пахло сухими травами, старим лимоном і чимось металевим — як у тимчасових лазаретах.

У кріслі — вона.

Леа Мартель.

Не в легкій сукні, не з вітром у волоссі. Бліда, закутана в темний плед, волосся розпущене, трохи вологе, наче після тривалої гарячки. Та Едвард упізнав її з першого погляду. Спогад мимохіть випірнув на поверхню, ніби навмисне нагадав про перший день приїзду.

— Міс Мартель?

Вона повільно повернулася.
Очі були темніші, ніж він запам’ятав. Глибші. Наче за ними — провалля.

— Ви не з поліції, — сказала вона, і голос її був хриплуватий, та твердий. — Я пам’ятаю вас.

Він зробив крок ближче. Невпевнено. Як входять до храму, у який давно не вірили.
— Я… — він зупинився. — Я лікар. І родич одного з тих, хто…

— Був замішаний, — закінчила вона. Не докором. Просто констатацією.

Її губи ледь-ледь здригнулися. Та це не була усмішка. Лише спроба згадати, як це робиться.

— Вони не хотіли, щоб я жила, — сказала вона після паузи. — Я мала померти. Гарно. За інструкцією. Невідворотність, тиша, спокій. А потім… хтось передумав. Чи злякався. І залишив мене вам.

Він підійшов ближче. Присів. Не знаючи, чи торкатися підлокітника, не знаючи — як дивитися.
— Я хочу знати, — тихо сказав він. — Що з вами зробили?

Вона мовчала. Довго. Пальці під пледом ворушилися, наче мацали невидиму тканину повітря.
Потім прошепотіла:
— Вливали чужу кров. Не звичайну. Вона… співала в мені. Наче я стала музичною скринькою. Знаєте, такою шарманкою, мелодією з якої розважають людей на вулицях. Тільки без кришки. Все довкола звучало. Все — наче чуже.

Він хотів сказати щось лікарське, щось зі завченого — про слухові галюцинації, побічні ефекти, психогенні стани. Але не зміг. Лише слухав. І в якусь мить відчув, що стискає підлокітник крісла. Надто міцно.

— Пам’ятаєте, як ми зустрілися на палубі? — несподівано мовила вона. — Ви стояли біля корми. Такий самотній. А я хвилювалася й одягла свою найкращу сукню. Ще думала: чи не надто сміливо для ранньої весни.
Він кивнув. Горло пересохло.
— Дякую, що прийшли, — сказала вона так, ніби підбивала риску розмові. І додала після паузи, майже пошепки:
— Завітайте завтра. Якщо схочете.
Він підвівся. І, перш ніж вийти, озирнувся. Вона не дивилася на нього. Дивилася у вікно — де давно вже не було ні моря, ні світла, ні весни.

Він прийшов наступного ранку. Без надій і без запитань. Просто прийшов.
Коул не перечив. Лише кинув короткий погляд — як людина, що розуміє: це важливо, але не готова питати «чому».

Наступного дня Едвард знову вирушив у Ромліт.
Дощу не було, та асфальт залишався вологим. Наче ніч не хотіла відступати.

Двері відчинили мовчки. На сходах — те саме: скрип щаблів, запах ромашки впереміш із пилом, тонкий наліт очікування — як на фарфорі в порожніх чайних сервізах.
Кімната зустріла його тишею. Тонкою, мов тканина.

Цього разу Лея лежала вже в ліжку. Білі простирадла, узорчаста ковдра, тонка шия, половина обличчя в тіні. На тумбочці — чайник із прохолодною водою й розкрита книга, закладена пір’їною. Його появу вона відчула раніше, ніж почула.

— Я не спала, — промовила, дивлячись у стіну. Потім повільно повернула голову. В очах блиснуло впізнання. Слабке, та живе. — Здається, тепер у мене інші годинники.
— У вас немає температури, — тихо відповів він, сідаючи поруч. — Пульс рівний.
Вона ледь усміхнулася.
— А ви таки лікар.
Він усміхнувся. Вперше за багато днів — щиро. Але її ця усмішка не торкнула. Вона ковзнула повз, як світло по воді.

— Вам було холодно на кораблі, — згадав він. — Я тоді помітив, як ви трималися за поручень і дивилися, як берег віддаляється. У вас були сині рукавички. І лілова сукня.
Вона кивнула, не здивувавшись, що він пам’ятає.
— Я чекала, що там, на березі, розпочнеться новий розділ.
— І почався?
— Почався, — сказала вона. — Але не той.

Він кивнув, вдивляючись у її очі. Бо й у нього почався не той розділ, на який він сподівався. І він знав, що означає жити не своїм життям.