Розділ 11 Лист і кулон

Пізній вечір. Дім занурився в тишу — ту особливу, важку тишу, що опускається на старі стіни, наче ковдра. Лише рідкі потріскування деревини та шелест вітру за вікнами нагадували: час минає, хоч і повільно.

Коул давно спав. Слуги розійшлися. Дім дихав сам.

Едвард сидів у своєму кабінеті, оточений паперами. Папки, вирізки, сторінки зі щоденників, похапцем зшиті докупи. Він не шукав сенсу — просто читав. Ніби чим більше вбере, тим ближче стане до розуміння.

Раптом — тихий стукіт у двері.

Він підняв голову.
На порозі стояла Аврора у простій сірій сукні. Волосся трохи розтріпане, обличчя стомлене, але спокійне.

— Пробачте, що так пізно, — сказала вона тихо. — Але це… надійшло вам. Щойно.

У руці в неї був невеликий згорток тканини, перев’язаний тонкою ниткою. Вона підійшла, поклала його перед Едвардом і, не чекаючи дозволу, сіла поруч.

Він розв’язав вузол. Усередині — лист, написаний тонким, майже каліграфічним почерком. Папір старий, із трохи пожовклими краями, ніби пролежав у схованці не один місяць. Почерк…
Артур.

Едвард затамував подих і почав читати.

Якщо ти це читаєш — я не впорався. Але не все втрачено.
Є хтось. Вона називає себе «Сірою Богинею», хоча це, звісно, жарт.
Її справжнє ім’я — приховане в рахунку під номером M-577. Банк у столиці.
Вона приходила тричі. Один раз — уночі. Її голос відчувався як з далеку.
Вона сказала: «Кров можна вирощувати. Але душу — ні. Ти обери, що важливіше».
Я не знав, що обрати. Може, ти дізнаєшся.

Підпису не було. Та й не треба. Цей лист міг написати лише один чоловік — і лише за однієї умови: якщо його більше немає.

Едвард мовчав. Пальці стиснули край листа. Він не був готовий — і водночас відчував, що чекав саме цього: прощання, натяку, вістки з-за межі.

— Думаю, він лишив це заздалегідь, — сказав він глухо. — Із відкладеною доставкою. На моє ім’я, у банку. Напевно оформив так, щоб лист дійшов, коли все скінчиться.

— Він знав, що все йде до кінця, — тихо відповіла Аврора. — Але вірив, що ви підете далі.

Вона пошукала в кишені й витягла невеличкий мішечок на шнурку, простягнула його Едвардові.

— І ще дещо. Те, що я зберігала. Бо пообіцяла.

Він здивовано глянув на неї.

— Це… від леді Клер. Вона носила його майже завжди. А за кілька тижнів до смерті — зняла. Сказала: «Віддай Едвардові, якщо він повернеться. Він зрозуміє. Або хоча б відчує».

Едвард обережно розгорнув мішечок. Кулон.

Скляна крапля в бронзовій оправі. Усередині — ніби закручена димчаста спіраль, що коливалася в тьмяному світлі лампи. Майже непомітно, але живо.

Він узяв кулон на долоню — холодний. Але що довше тримав, то відчутніше він теплів.
Спіраль усередині здригнулася.

— Фейська робота? — прошепотів він.

Аврора ледь помітно кивнула.

— Я не знаю, як він працює. Але коли я носила його поруч із Коулом… Коли він ще спав. Спіраль рухалася швидше. Вона відгукувалася. Може, кулон захищає. А може — вказує на щось.

Едвард стиснув його сильніше. Вібрація посилилася — майже як пульс.

— Я візьму його з собою, — твердо сказав він. — Дякую, Аврора.

Вона лише трохи схилила голову:
— Я не вмію допомагати, як ви. Але… нехай цей кулон буде з вами, коли ви поїдете.

— Буде, — пообіцяв він.

Пізніше, вночі, у своїй кімнаті, Едвард знову дістав кулон. Підніс його до світла.
Спіраль усередині світилася м’яко. І що довше він дивився, то чіткіше відчував: це не просто прикраса.

Він згадав фейську щепку з дитинства — ту саму, що сама грала музику, якщо кинути її в струмок. Кулон відгукувався на щось не людське. Наче фіксував.

Він надів його на шию. Холод бронзи обпік, але відразу змінився теплою хвилею — схожою на дотик чогось рідного.
«Не просто захист…» — подумав він. — «Це компас. Або поклик. Можливо, він покаже мені тих, хто залишився.»

***

Коли за вікнами почало сіріти, Едвард уже зібрав речі.
Попереду — столиця.
Банк.
Рахунок M-577.
«Сіра Богиня».
І десь там, можливо, відповідь.

Ранковий туман огорнув маєток вогкою пеленою, у якій усе — від садових скульптур до старих дерев — здавалося намальованим крейдою на склі. Над дахами ледь займалося рожеве світло, а біля воріт уже чекав екіпаж. Глянцевий, чорний, із гербом банківського дому на дверях. Коней вивели без звуку, наче знали: у цьому домі тепер говорять тихіше.

Усередині екіпажа — Едвард, Коул і невелика дорожня сумка, куди дбайливо покладено копії Артурових паперів, кілька листів і блокнот із таблицею зниклих людей. Кулон леді Клер, надітий під сорочку, ледь поколював шкіру в тому місці, де тонкий ланцюжок торкався грудей.

Коул, уперше за ці тижні, був одягнений у звичайне пальто. Щоки трохи порожевіли, волосся акуратно зачесане, але в його погляді все ще залишалася настороженість — така, як у людини, що нещодавно одужала після тяжкої хвороби й досі не певна, чи найстрашніше вже позаду. Він сидів, склавши руки на колінах, і розглядав свої черевики, ніби там могло бути щось важливе.

— Ти впевнений, що хочеш їхати? — тихо запитав Едвард, коли екіпаж ще стояв на місці.

Коул знизав плечима, але його голос прозвучав рівно:
— Я не хочу… Але й залишитися не можу. Вони ж іще десь поруч, правда?

— Хто знає, — злегка знизав плечима Едвард.

Хлопець кивнув. Потім, після короткої паузи, Едвард додав:
— Почнемо з банку. Потім, можливо, спробуємо знайти імена зі списку. Підемо по сліду.

Коул, не піднімаючи голови, тихо спитав:
— Можна я попрошу… якщо раптом почнеться знову — якщо я знову якось змінюся чи почую… те, чого не треба…

Він не договорив. Едвард поклав руку йому на плече. Долоня була тепла, відчутна.

— Тоді ти скажеш мені. І ми впораємось. Коул, ти не сам.

Коул ледь кивнув, усе ще не дивлячись йому в очі. За вікном, у сірій зорі, з’явився управитель, що махав на прощання. Позаду — дім. У ньому тепер дві могили. І надто багато запитань.