Розділ 10. Пробудження

Кімната була напівтемною, з важкими шторами, що ледь пропускали ранкове світло. Повітря насичувало поєднання стерильності та трав’яних запахів. Здавалося, сама реальність тут викривлена, підкорена іншим законам.

Кристалічний резервуар стояв відкритим, наче мушля, з якої дістали перлину. Скляні стінки вкривалися краплями вологи, що повільно й важко стікали вниз. Усередині — порожнеча. Волога, жива порожнеча.

Коул лежав на вузькому ложі поруч. Тіло — худорляве, ніби витягнуте. Під пледом він здавався ще тоншим, майже прозорим. Тонкі пальці спочивали на грудях, волосся за час сну потемніло, відросло й тепер падало на чоло. На скронях іще жеврів кристалічний відблиск — ознака попереднього стану, що вже згасав. Лише зрідка шкіра ледь мерехтіла під певним кутом світла — як лід, у якому відбивається місяць. Але й цей ефект поволі зникав.

Шкіра не стала мармуровою, як у хворих на скляну недугу, та місцями іскрилася — так іскриться іній, коли в нього падає перший промінь сонця.

Едвард сидів поруч із чашкою вже холодного чаю в руках. Він не відводив погляду від Коула, важкого й зосередженого, але не наляканого.

Поряд — Аврора. Мовчки витирала хлопцеві чоло м’якою тканиною, рухами майже материнськими, з якоюсь давньою ніжністю.

У напівтемряві стояв Олдвінн, немов тінь. Його постать була вирізана зі сталі: рівна, нерухома, вичікувальна.

І раптом — легкий вдих. Нерізкий, не судомний — наче перший ковток повітря, який випускає губка, занурена у воду.

Коул здригнувся, його пальці стиснулися, нігті зчепили плед. Губи ледь ворухнулися, ніби намагаючись вимовити забуте ім’я.

Він розплющив очі. Повільно. Зіниці були розширені, затоплені чимось більшим, ніж просто світло. Він дивився крізь, наче ще не повернувся.

— …спекотно… — прошепотів він. Голос був хрипким, чужим. — Де… де пісок?..

— Ти в безпеці, — тихо сказав Едвард, не підводячись. — Це я. Едвард. Твій дядько.

Хлопець кліпнув. Його зіниці смикнулися, сфокусувалися, як у звіра, що виходить із трансу.

— Це… справді ти? — він ковтнув, голос тремтів, як натягнута струна. — Я думав, ти лишився там… у пустелі. З сіллю… і козами. Смішно… Я бачив це. Уві сні.

Едвард ледь усміхнувся, та очі не сміялися.

— Нічого смішного. Все правильно. Там я й був. А ти… куди ти пішов, Коул?

Коул заплющив очі, ніби від цього запитання стало надто боляче. Його тіло здригнулося. Він обхопив себе руками.

— Голоси… — прошепотів він, наче розмірковуючи вголос. — Без рота й без очей. Спершу просто шелест, потім накази: «Прийми. Стань. Дай».

— Що «дай»? — запитала Аврора, нахилившись ближче.

— Все. Себе. Кров.

Він затремтів. Плечі смикнулися, наче його облили крижаною водою.

— Я хотів померти, — сказав він майже із здивуванням, наче зізнавався не собі. — Справді. Зникнути. Але тіло мене не слухалося. Воно… співало.

— Співало? — перепитала Аврора.

Коул слабо кивнув.

— Усередині. Наче мої вени то струни. Хтось грав на них. Не боляче. Але відчувалося, що мене налаштовують… під щось. Чи під когось.

Він замовк. Тиша поглинула його слова. Потім, наче переборовши себе, він продовжив:

— Потім… я відчув тебе. Ти був поруч. Ти сидів серед пісків, між камінням. Дивився. Чекав. І тоді я знову став собою.

Він заплакав. Не з розпачем. Тихо. По-дитячому. Прикривши обличчя рукою й уткнувшись у лікоть, ніби хотів сховати сльози як слабкість. Але слабкість — це було не те, що бачили поруч.

Едвард не став говорити. Він просто нахилився й обійняв небожа. Міцно. По-справжньому. Жодного зайвого слова — лише подих, обійми, тепло.

За ними мовчав Олдвінн. Потім, після паузи, тихо запитав:

— Що ти запам’ятав?

Коул не розтиснув рук. Його голос ішов знизу, глухо, але чітко:

— Уривки. Обличчя. Фрази. Дехто був у масках. Один казав: «Північ — не готова. Південна кров — швидше піддається». А жінка… вона називала мене «втратою». Сказала, якщо я здохну — «буде красиво».

Він ковтнув.

— Вони вислизали. Я не бачив їх, як людей. Я не певен, що бачив їх взагалі своїми очима.

Він підвівся, спираючись на лікоть, і подивився на Едварда, потім — на Олдвінна. Погляд був таким, яким його пам’ятав Едвард. Дорослим.

— Я можу згадати більше. Якщо дасте час. Але… я боюся. Там були й інші. Ті, що дивилися крізь мене. Не люди.

Олдвін примружився.
— Феї?

Коул довго мовчав. Потім кивнув:
— Можливо. Або… те, що залишилося від них. Як відлуння. Вони не розмовляли. Але я їх розумів. І відчував, що один із них знав мене. Наче стежив.

— Ти не відчуваєш цього зараз?

Коул задумався, заплющив очі й глибоко вдихнув. Його груди піднялися, шкіра ледь поблискувала в світлі лампи, майже непомітно.

— Ні, — видихнув він. — Усе зникло. Наче розчинилося. Я… звичайний.

Він глянув на свої руки, на плечі, на плед.
— Я знову просто людина, так?

— Ні, — відповів Едвард спокійно. — Ти — Коул. Це вже не просто людина. І цього більш ніж достатньо.

Коул знову подивився на руки, ніби не впізнавав їх. Йому здавалося, що вони мали б бути іншими — гострими, прозорими, неземними. Але шкіра була звичайною. Теплою. Живою.

— Батько… я знаю, що він пішов.

Аврора сіла на край кушетки. Вона погладила його волосся, тихо, як мати або старша сестра. Потім — відсмикнула руку, наче злякавшись власного жесту. Вона не промовила ні слова, але на її обличчі промайнуло щось складне: страх, полегшення, почуття провини. Суміш емоцій, які ще не знайшли свою назву.

Олдвінн підійшов ближче. Його кроки майже не було чути, але вони відчувалися. Він дивився на Коула з оцінкою. Перед ним був не просто підліток. А потенціал, зв’язок, доказ.

— Едварде, — тихо мовив він. — Ми діятимемо швидко. Поки вони не зрозуміли, що він прокинувся і що він живий.

Едвард підвів погляд. В очах — впертість.
— Він не зброя. Він свідок. І живий.