Розділ 9. Розтин

Увечері дім, здавалося, завмер. У стінних панелях не потріскувало старе дерево, не грюкали двері, не шепотів вітер — усе було так, наче саме помістя затримало подих.

Піч у кабінеті шепотіла, викидаючи в повітря поодинокі іскри. Лампа над столом тьмяніла, світ ставав темно-медовим. На столі був папір.

Офіційний аркуш із гербовою печаткою й акуратним підписом інспектора Олдвінна.
“Дозвіл на розтин”.

Ім’я, вирізьблене на камені: леді Еліза Колвілль.

Едвард її не знав. Ніколи не знав. Чи не так?

Він сів. Зчепив пальці. Заплющив очі. І почав порпатися у пам’яті, мов у завалі старого архіву.

Коли ж вона з’явилася?

Він намагався згадати — не почуття, не образи, а конкретні деталі.

Востаннє він був удома шістнадцятирічним підлітком. Тоді Артур уже ніс себе з упевненістю дорослого чоловіка, пах тютюном і старими чорнилами, а його кабінет був повен звуків — скрипу пера, шелесту паперів, уривчастих слів.

— Це леді Колвілль, — сказав Артур. — Вона не любить чужих.

Вона стояла біля дверей.
Висока, мовчазна. Кривий промінь світла з вікна лягав на її плечі.
Довга, попеляста коса.
Очі — ніби зелені?

Дивно, що у свої шістнадцять він не приділив достатньо уваги юній леді поруч із братом.
Імені він тоді не почув.

Але тепер воно випливло, наче давній перстень з дна води: Тіїна.

Він підвівся. Вийшов у темний коридор.

Кроки відлунювали, наче в порожньому музеї.

Архів — одне з небагатьох приміщень, де досі лежав пил. Туди ніхто не заходив. Лише він.

На третій полиці, серед реєстрів, він знайшов тонку книгу зі звітами по штату.
Пальці перегортали сторінки, доки погляд не зупинився:

Тіїна Л.
Рік прийняття — не вказаний.
Посада: служниця головної лінії.
Особливі відмітки: довірена особа леді Колвілль.
Рік звільнення зі служби — 1815.
Причина: «за станом здоров’я».

1815. А за потім народився Коул.

Едвард випрямився.

Вона не пішла. Не була звільнена. Просто перестала бути служницею.
Стала «дружиною».
Без запису. Без імені. Без паперу. Просто — вона.

Повернувшись до кабінету, він дістав старі листи Артура й, читаючи їх повільно, раптом зрозумів: в жодному з них не було згадане ім’я дружини:

«У нас все гаразд».
«Вона досі поруч».
«Коул росте. Дуже швидко».
«Вона каже, що в тебе гарний почерк».
«Вона згадувала, як ти колись заблукав у саду».

Завжди — вона. Ніколи — Еліза. Ніколи — Тіїна.
Наче навіть у листі не можна було написати ім’я.
Наче воно пекло папір. Наче неправду не можна було зафіксувати чорнилом.

Едвард знову підвівся.
Підійшов до вікна.

Внизу, під в’язом, — плаский камінь над могилою.

Леді Еліза Колвілль. 1790—1819.
Дружина Артура. Й, може, мати Коула.

Але тепер він знав — там могло лежати не тіло жінки.
Там могла бути порожнеча.
Або тіло, що перетворилося на шматок кварцу.

Артур. Він завжди був обережним. Завжди йшов уперед.
Якщо він уклав договір з феєю — це був його вибір.

Можливо… тому що Артур закохався. По-справжньому. У створіння, що було з ним із дитинства.

Едвард пригадав ще дещо. Невеличкий спогад. Майже невиразний.

Коли він уперше побачив Коула — його погляд.
Глибокий. Старший за власні роки. Не зовсім чужий… але точно не як у звичайної дитини. Артур привозив його до столиці, провідати брата. Та дружини з ними не було.

— Тіїно? — покликав він. Але у відповідь була тільки тиша.

Едвард довго не міг заснути. Ходив будинком, торкався рамок на стінах, торкався дверних одвірків — наче щось мало відгукнутися. Але не відгукнулося.

До ранку стало ясно: у мертвих не спитаєш.
Але живі — все ще тут.
І один із них точно щось знає.

 ***

Майлз був у своїй лабораторії.
Сидів на стільці, загорнувшись у старий халат, наче в щит. Перед ним — планшет із кресленнями та чашка чаю, вже холодного. Поруч — його дружина, леді Меган, у сірій сукні й з очима, що палали гарячковим блиском.

— Нам потрібно поговорити, — сказав Едвард. — Знову.

Майлз навіть не підвів погляду:
— Я вже сказав усе, що…
— Ні. Ти сказав рівно стільки, скільки хотів. Але я знаю, що ти щось приховуєш. І не зі звички.

Меган зітхнула. Подивилася на чоловіка — і той нарешті підняв очі. У них більше не було колишньої розсіяності.
— Ми не хотіли… — почала вона, — не тому, що не довіряли. А тому, що… самі не розуміли, до кінця. Але, можливо, вже час.

Майлз підвівся, не чекаючи відповіді. Помовчав. І кивнув:
— Хочеш знати? Ходімо.

Вони спускалися старими східцями вниз — туди, де повітря було холодним і вологим, як у печері. Кам’яні стіни вкривала пліснява, східці місцями осипалися. Едвард згадав — колись тут зберігали вина. Але тепер… зовсім інше.

Біля важких дверей Майлз вовтузився з ключами. Один замок. Другий. Третій.
— Тільки не кричи, — пробурмотів він і штовхнув стулку.

Кімната всередині була залита синюватим світлом. Ненатуральним, наче з глибин скла.
По стінах — апаратура. Колби, баки, перегінні установки, кабелі. Усе з’єднувалося в єдину систему, мов нервова сітка.

У центрі — капсула. Прозора, як крига.
І всередині — тіло.

Підліток. Лежав нерухомо, очі заплющені. Шкіра — як у порцелянової ляльки. На скроні — датчики. На руках — трубки.

— Це… хто? — видихнув Едвард.

— Він не пам’ятає імені, — сказав Майлз майже пошепки. — Але я знаю, хто це.

Він підійшов ближче, обійняв себе за плечі.
— Це… те, що я не зміг довести до кінця. Артур знав. І спершу допомагав. А потім… злякався. Або хтось наказав йому відступити. Тоді прийшов інший чоловік. Зі столиці. Він привіз інструкції. І гроші. Сказав, що це заради майбутнього. Що можна створити кров, яку прийме острів.