Розділ 8. Нова кров

Був уже пізній вечір. Олдвінн повернувся до міста, а Едвард вирішив відірватися від подій читанням. Дім огорнула нічна тиша — крихка, мов фарфор: один необережний звук — і все розсиплеться. Лише рідкі кроки слуг десь у віддаленні та скрип вітру під склепіннями.

Едвард стояв у коридорі біля бібліотеки, тримаючи в руках стару книгу з зам’ятими краями — збірку анатомічних нарисів, видану майже півтора століття тому. Папір пахнув пилом і сухим часом. Він уже збирався повертатися до сходів, як раптом…

Звук.

Шурхіт, майже нечутний. Сухі, м’які кроки по дерев’яній підлозі південного крила. Знайомий ритм — як у людини, що ходить навшпиньки, аби не потривожити дім, але не настільки обережно, щоб зникнути безслідно.

Едвард не запалював світла. Просувався вперед навпомацки. Підошви черевиків не скрипіли — килим у коридорі глушив звук. Він минув дві зали й коридор, що впирався у службову зону.

Слабке світіння — не світло, а радше тепле пульсування — проникало з-за дверей, які вели до старого флігеля, де колись були теплиці й суміжні приміщення. Там давно ніхто не жив. Принаймні, здавалося, що не жив.

Він обережно прочинив дверцята.

Запах ударив у ніс: трава, скислі соки, оцет, спирт, легкий присмак горілого.

Всередині — Майлз. У домашньому одязі, без жилета, з розстебнутим халатом. На руках — одна тонка рукавичка, інша рука — гола, з почервонілою шкірою. Він тримав невеликий скляний глечик, майже порожній, і обережно опускав його до ящика під стільницею.

На стільниці стояла перегінна установка — не та, що в лабораторії, а стара, вкрита плямами, ніби нею користувалися нишком. Поруч — тріснута реторта, кілька пробірок, банка з темною рідиною та коробка з-під трав.

— Майлзе.

Брат здригнувся, але не обернувся одразу. Повільно випростався й поставив колбу на стіл.

— Едварде. Не думав, що ти ще не спиш.

— А ти? Що ти тут робиш?

Майлз повернувся. В очах — втома, але не провина. Голос — рівний:

— Залишки. Я… думав вилити. Але потім вирішив, що, може, ще згодиться. Це… зілля для коріння. Щоб пришвидшити ріст. Старий рецепт. Садівник просив щось подібне ще навесні.

Едвард зробив крок уперед. Світло від лампи на лабораторному столі відкидало жорсткі тіні на обличчя Майлза. Одна з них лягла поперек рота, роблячи вираз майже маскою.

— А запах?

— Ти ж лікар. Ти знаєш. Трави, кислота, сіль. Усе з аптеки. Усе… безпечно.
Едвард нахилився. Понюхав глечик. Не торкаючись.
— Але ж ти в рукавичці.
— Лише на одній руці. — Він показав почервоніння. — Трохи обпікся. Помилився з температурою. Буває.
— І ти був тут… тієї ночі?
Майлз мовчав довше, ніж слід було.
— Так. Я не міг заснути. Прийшов попрацювати. Хотів відірватися.
— Ти не підіймався нагору?
— Ні.

Едвард не відповів. Лише повільно видихнув і зробив крок ближче. Майлз трохи відступив — не зі страху, а мимоволі, як людина, яка розуміє: його викрили, і залишився лише захист.

Едвард дивився на брата, подумки повертаючись у ту ніч. Згадав звук кроків — не просто кроків, а саме таких. Кілька поспішних, потім — завмирання, розворот, м’яке повернення.

Він знав цю ходу. Знав ще раніше. У Майлза вона завжди була трохи дивна — чи то через старе вивихнуте коліно, чи через хронічну напругу в плечах.

Це був він.

— Отже, ти не підіймався, — тихо повторив Едвард. — Не бачив матір. Не бачив тацю. Не тримав у руках чашку.
Майлз відвів погляд.
— Я її не вбивав, — сказав він. І в голосі не було ні гніву, ні впевненості. Лише втома.

Едвард підійшов до стільниці, глянув на ящик, у який той сховав колбу.
— Покажи, що ти туди поклав.
— Порожній посуд. І все.
— Відкривай.

Майлз вагався. Потім повільно висунув шухляду.

Там, на темній тканині, лежала скляна посудина. Без кришки. З тонкою воронкою біля шийки та відбитком пальця на боці. І… майже невиразний запах. Солодкий. Тяжкий. Едвард заплющив очі на мить.

— Ти знав, що це смертельно?
Майлз повільно опустився на табурет.
— Я не давав їй отрути. Я не підмішував. Я лише… зробив зразок. Вона… сама знала, що робить.
— Вона — хто?
Мовчання.
— Відповідай.
— Мати, — прошепотів Майлз. — Вона… просила. Не прямо. Не словами. Але я розумів. Це був її спосіб. Чашку підніс не я. Але склад… мій. Це було її рішення.

Едвард довго дивився на брата. Потім тихо мовив:
— Ти не лікар. Ти не мав права.
— А ти — мав. Але поїхав.

У цій фразі не було докору. Лише факт.

Майлз опустив очі. Повільно поставив глечик на полицю.
— Кілька місяців тому… вона попросила склад. Не отруту. Не прямо. Просто сказала: «Що є таке, що діє швидко. Без болю. Без слідів. Без стороннього втручання». Я розповів… радше теоретично. Як приклад. Ми тоді сперечалися. Я думав, це просто… розмова. Наче вона вивчала наслідки.
— А потім?
— Потім з’явилася записка. Листочок без підпису. Її почерк. «Потрібен лише склад. Без назви. Я заплачу». Я не відповів. Я не пішов до неї. Просто залишив пропорції в лабораторії. Забрала їх не вона.

Він підвів очі.
— Їх винесла одна з покоївок. Та, що звільнилася у лютому. Марта. Тиха така. Завжди ходила в м’яких туфлях. Мати їй довіряла. Я подумав — це її доручення.

Едвард стиснув пальці.
— І ти забув.
— Усе було спокійно. Вона більше нічого не просила. Я вирішив — не знадобилось. Ми ніколи більше не говорили про це.
— А потім Марта зникла.
— Мабуть. Давно її не бачив.

Едвард зробив крок уперед, дивлячись братові просто в обличчя.
— Але отрута все ж з’явилась.
— Так, — прошепотів Майлз. — Тільки… не та, що я описував. Мій рецепт — м’який. Присипляючий. У крайньому разі — зупинка серця уві сні. А в неї були судоми, набряк, посиніння. Це — щось інше.
— Тобто хтось підмінив. Взяв рецепт — і змінив його.
Майлз кивнув, і в його обличчі майнуло щось дивне. Не страх. Упевненість.
— Цю отруту зроблено навмисно. Театрально. Чітко. Без слідів. Не я. І не мати.
— Хто?
— Звідки мені знати!
— Хто давав тобі гроші? Я бачив перекази. Це були сотні фунтів. Звідки?
Майлз прикрив очі, провів рукою по лобі.
— Не знаю. Чесно. Спершу вони йшли… через Артура. Потім — через матір. Хто саме стояв за цим — я не з’ясовував. Мені потрібні були кошти. Я їх отримував. Мати казала, що все під контролем. Артур — також.
— А тепер їх нема.
— От саме! — спалахнув Майлз. — Немає нікого. Усе обірвалося. Артур, мати — я не знаю, хто стояв за ними.