Розділ 7. Угода виконана

Погода в день похорону була непристойно ясною.

Небо — гладеньке, як поліроване скло, — відбивало сонце без жодної вади, ніби прагнуло стерти з пам’яті саму можливість жалоби. Повітря було прозоре, мов найтонший кальковий папір до першої чорнильної краплі. І цією краплею — ім’ям леді Клер — ось-ось мали написати на землі.

Біля старої каплиці, серед древніх надгробків, зібралося більше людей, ніж Едвард очікував. Можливо, вони прийшли не зі співчуття, не через любов до покійної, а з обов’язку. Або з поваги до роду, що володів цими землями довше, ніж хто-небудь пам’ятав. Прийшли майже всі мешканці округи. Згорблені селяни, колишні орендарі, двоє літніх суддів, стара бібліотекарка, слуги, які давно пішли, але не забули.

Труна була зі світлого дерева, вкрита чорним шовком і зі скромним гербом роду Колвіллів. Без прикрас, без вінків — так розпорядилася сама леді Клер. Едвард це знав. Він дізнався з залишеного листа, який досі не насмілився перечитати.

Поряд стояла Аврора. Бліда, спокійна, у темній сукні, з червоною стрічкою на зап’ястку — знаком жалоби за тим, хто був поруч із тобою не по крові, а по волі долі. Вітер смикав тканину її хустки, але вона стояла так нерухомо, наче належала не повітрю, а кам’янистій землі.

Майлз стояв трохи осторонь, із дружиною. Леді Меган стискала мереживну хустинку, але більше скидалася на жінку, роздратовану шумом, ніж на ту, кого спопелило горе. Її губи ворушилися — можливо, від молитви. А можливо — від невдоволених слів.

Коли труну опустили в землю, і слова священника розтанули в повітрі, настало те дивне пожвавлення, яке буває лише на похоронах. Люди переминалися з ноги на ногу, покашлювали, відверталися. Один за одним почали розходитися — хто в мовчанні, хто з формальним кивком.

І в цю мить Едвард його побачив.

Високий чоловік у темному пальті стояв на краю натовпу. Він зовсім не був схожий на місцевого — у кожному русі відчувалася столична виправка. Руки в рукавичках стиснуті, плечі прямі, погляд розтинає простір.

Поруч із ним — кремезний, похмурий констебль Доуер, обличчя якого кривилося від явного невдоволення.

— Дивно, як швидко ви прибули, — буркнув Доуер, не приховуючи глузування.

— Дивно, що ви не виїхали звідси десять років тому, — сухо відповів високий. Його голос був м’яким, але не приховував владних ноток. І холоду.

Інспектор Олдвін.

Ім’я, про яке навіть Едвард чув. Людина зі столиці. З тих, кого не цікавлять зручності, але хто знаходить усе, що шукає.

— Це розслідування… Ми вже поставили крапку. Звичайне запалення…

— У цьому домі не було нічого простого, — обірвав його Олдвін. — І почнемо з того, що мати вашого небожа, сер Едварде, — тут погляд інспектора перемістився на його обличчя, — за всіма даними, не померла від запалення. Більше того — ми не впевнені, що вона взагалі померла. І що вона була людиною.

Ці слова вдарили, як під дих.

Едвард відчув, ніби земля під ногами на мить стала рідкою.

Мати Коула.
Не людина.
І, можливо, досі жива.

Він різко відвернувся. Згадав.

Коли помер батько, йому було чотирнадцять.
Артурові — дев’ятнадцять, і саме він узяв на себе все: маєток, братів, слуг, господарство, матір.
Майлз — мовчазна тринадцятирічна дитина, яка годинами сиділа в оранжереї або ховалася в підвалі з жабами.

А Тііна, їхня фея-компаньйонка, завжди була поряд із Артуром. Його тінню. Його дзеркалом. Його щитом.

Але Едвард не бачив її з моменту повернення. Ні в будинку, ні в саду. Жодного натяку. Він навіть не подумав про неї.

І це лякало більше, ніж слова Олдвіна.

Інспектор кинув на Едварда короткий, колючий погляд.

— Ми ще поговоримо, докторе Колвілль. Пізніше.

Він розвернувся й пішов — не різко, але з тією вагою, що залишається після пострілу. В повітрі завис запах шкіри, сигари – і політики.

І тут Едвард помітив аркуш.

Звичайний клаптик пергаменту, притиснутий до чорної тканини труни камінцем.

Він нахилився, підняв його.

На ньому — акуратний, рівний, майже дитячий почерк:

«Угоду виконано.
Плату отримано.
Баланс збережено.»

Ні імені. Ні дати.

Лише слабкий аромат. Квітковий, пряний, не місцевий.

Едвард стис аркуш, відчуваючи, як холод пробігає по хребту.

Це був не кінець.
Це був початок.

Після похорону будинок ніби осів.
Не осиротів — це сталося раніше. Але тепер тиша стала відчутною, як стара пилюка в кутах, як запах провини, що в'ївся в портьєри. Маєток дихав рідше, звуки були приглушеними, а розмови — уривчастими, ніби все, що відбувається, слід було стримувати, щоб не злякати щось водночас крихке й хижакувате.

Перші доби після прощання минали в потрібній метушні.
Покоївки розвішували чорну тканину на вікнах.
Місіс Емз двічі сперечалася з кухарем щодо вечері, яку ніхто толком не їв.
Аврора мовчала.
Майлз зник.
Меган з’явилася лише раз — пожалілася на головний біль і, отримавши відвар, зникла у своєму домі.

Олдвін пішов, але попередив, що скоро повернеться.
В особняку панувало відчуття присутності без руху.
Ніби будинок стежив зсередини за людьми, що метушаться в ньому.

Едвард спав погано.
Він намагався. Але все в ньому було напоготові — і тіло, і розум.
Ночі проходили за читанням паперів, списків, вирізок.
Він знову і знову повертався до щоденника Артура, і кожного разу — під іншим кутом.
Ставив собі одні й ті ж питання, виписував дати, перечитував список переказаних сум, шукав хоч якусь закономірність у вчинках брата.

А ще — думав про матір.
Про її слова.
Про її смерть.
Про те, що вона знала — і кому платила.

На другий день, ближче до полудня, в бібліотеці пролунав стук — незграбний, як завжди, констебль Доуер передав копію звіту. Доктор Фінч надіслав попередній хімічний аналіз.
Едвард ще не відкривав конверт. Занадто багато вже вислизнуло, і він боявся, що, розкривши листа, не дізнається більше — а навпаки, втратить віру в логіку того, що відбувається.