Розділ 6. Вона заспівала

Лабораторія при денному світлі виглядала гірше, ніж при лампах. Усе було видно: розводи на склі, сліди від реактивів, нашарування кіптяви в щілинах.
Едвард увійшов швидко, майже різко. В одній руці стискав документи, в іншій — ключ від чиєїсь правди.
Майлз стояв біля столу, схилившись над ретортою, і обернувся лише тоді, коли тінь брата впала на підлогу.

— А, братику. Щось сталося?

Голос був байдужим. Але лише голос. Обличчя — зблідло. А куточки губ сіпнулись у спазмі.

— Мати. Померла цієї ночі. Отруєння. Отрута з Півдня. Маєш щось сказати?

Майлз завмер. Рука, що тримала скляну паличку, застигла в повітрі. Довго не рухався. Потім обережно поклав інструмент у підставку.

— Я не труїв матір. Яким би ти мене не вважав. Якби я хотів — зробив би це швидко. І... не так.

— Ти отримував перекази з її рахунку. Підписані іменем Артура. Але це був не Артур. Хто за цим стоїть, Майлзе?

— Отримував. Через його ім’я. Через інші. Вони були потрібні. Лабораторія, обладнання, реактиви… Едварде, ти й гадки не маєш, чим ми тут займаємось!

— Цим займаєшся ти. Один. Або з Меґан Або ще з кимось. І тепер — мати мертва. Ти думаєш, тебе не пов’яжуть? Артур, мати… Скоро тут буде не тільки цей Доуер.

Едвард зробив крок ближче. Папери захрустіли в пальцях. Він схопив брата за комір халата, смикнув на себе — так, що пробірка позаду дзенькнула, ледь не впала.

— Ти взагалі розумієш, що накоїв?! Вона померла в домі, повному підозр. А ти сидиш тут і змішуєш кров із металом!

Майлз вирвався, відштовхнув Едварда — не сильно, але з люттю. Його рука тремтіла.

— Якби я хотів когось убити — від нього залишився б попіл! Я вмію розчиняти кістки, Еде! Це був не я.

Тиша впала між ними важким вантажем щойно сказаного — і невисловленого.

Майлз відвернувся, взяв графин, налив води — і залпом випив. Лише тоді заговорив тихіше. Без бравади. Майже втомлено:

— Вона знала. Про Артура. Про сина. Про лабораторію. Про... те, що контакт можливий.  Вона сама вела переписку. У неї була угода. Стара, як каміння цієї дороги. Тепер її немає. 

— Яка угода? З ким?

Майлз глянув на нього. Погляд став скляним.
— Не зі мною. А з тими, кого ми тепер називаємо "феями".
Ти питаєш, яка згода. Я і сам не одразу зрозумів. Але вона говорила. Не прямо, звісно. Мати ніколи не говорила прямо.

Одного разу, місяць тому, вночі, вона наказала мені піднятись до неї. Без Аврори, без слуг. Я думав — чергове зауваження, натяк, що я ганьблю рід, надто захопився хімією чи поводжусь як божевільний. Але вона була спокійна. Дивно спокійна.

Вона сиділа біля каміна. Взяла в руки старий медальйон — родовий, я його з дитинства пам’ятаю — і раптом сказала:
— «Коли я вийшла за Герберта, я знала, що він з давньої крові. Але не одразу зрозуміла, наскільки давньої. Цей дім — не тільки дім. А їхній рід — не просто рід. Колись… дуже давно… вони були серед тих, хто укладав договори.»

Я запитав — з ким?

Вона помовчала, дивлячись у полум’я, а потім додала:
— «З тими, кого тепер звуть феями. З тими, хто жив у пагорбах, у підземних шарах, хто не зникає, а чекає, поки їх знову покличуть.»

Я тоді не повірив. Сказав: «Якщо це правда — де докази? Де записи, імена?»

А вона лише всміхнулась:
— «Знищено. Спалено. Ті, хто боявся, зробили все, аби ми забули, як звати. Але інколи пам’ять тримається не в книгах, а в крові.»

Вона говорила, що раз на покоління в родині народжується хтось, здатний чути, відчувати — бути дверима. Але не для себе, а для інших.

Артур… Артур був близький. Надто близький. Йому вдалося втримати Тіїну, стабілізувати її — хоч і ненадовго. Але в нього не було знань, не було системи. Усе — на інтуїції, усе — надто рано. І це… його зламало.

— А я? — спитав я в неї. — Я ж теж із роду. Я ж теж син.

Вона подивилась на мене майже зі співчуттям.
— «У тебе — розум. Але нема… цього. Зв’язку. Тобі ніколи не снились пагорби, хлопчику. Тобі не співали в тумані. Тобі… не передали. Тому й не зрозумієш.»

Едварде, я… Я тоді розлютився. Думав, вона марить. А тепер… Тепер я вже не певен, що вона помилялась.

Едвард мовчав. Його руки опустились. Серце билося десь у горлі.

Майлз замовк. Підійшов до одного зі столів, сперся руками об край, ніби йому стало важко стояти прямо.

— Вона більше не дивилася на мене, Едварде. Останні дні… я це помітив. Навіть коли говорила — жодного разу не підняла очей. Лише голос — ніби зі сцени. Відсторонений. Я намагався. Я приходив, — Майлз різко обірвав сам себе.
Він усміхнувся гірко.
— Я думав, вона боїться. Що я для неї — чудовисько. Зручне, корисне — але не рідне. А тепер розумію… вона більше не бачила в мені того, з ким можна говорити про справжнє. Бо я в це не вірив. Бо я — розрахунок, а не пам’ять. Не той вийшов. Не спадкоємець крові.

Він обернувся.
— А ти?

Едвард підвів погляд.
— Ти весь цей час був далеко. Але вона чекала. І вона зустріла тебе внизу.

Мовчання.

— Скажи чесно, — продовжив Майлз, — ти відчуваєш щось… дивне? Неможливе? Сни? Пісню? Пульсацію землі під ногами?
— Не знаю. Можливо, — відповів Едвард після короткої паузи. — Іноді мені щось ввижається. Дай мені трохи часу. З того моменту, як я ступив на берег, сталося надто багато всього.

Майлз кивнув.
— Я точно ніколи не був тим для неї. Навіть коли все вигадав. Навіть коли все побудував.
— Побудував що?
— Усе це, — він жестом обвів лабораторію. — Без опори. Без договору. Без чуття. Лише логіка і впертість.

Він сів. На обличчі знову з’явився холодний спокій — але Едвард уже знав: під ним — спустошення.
— Так… У неї був пакт, — повторив він. — Давній, як ті, що укладались колись. Або щось подібне. Тепер її немає. А отже — або він виконаний, або… тепер він на комусь іншому.

Він подивився на брата пильно:
— Не здивуюсь, якщо на тобі.