Розділ 5. Послання

Ніч була безвітряною. Будинок завмер; здавалося, все живе, що не спало, поховалося по кутках. Едвард ліг, але сон не приходив. Його думки були важкі й переверталися, немов свинцеві хвилі. Він крутив у руках вирвані сторінки записів Артура — і в якийсь момент заснув з ними на грудях.

Прокинувся від звуку — ніби хтось пройшов за стіною.

Кроки були повільні, обережні. Наче йшов не чоловік, а примара.

Він сів на ліжку. Кімната була темною. З вікна лився тьмяний місячний світ, і десь углиб дому відгукнулася підлога — протяжним скрипом.

Знову — звук. Цього разу так, ніби відчинилися двері. Десь поруч. Не скрип, а поштовх. І тиша.

Він підійшов до дверей і відчинив їх безшумно. У коридорі було темно, але в самому кінці, біля сходів, він побачив тінь. Рух. Фігуру, що стояла — або нахилилася — біля дверей до материнської кімнати.

— Хто там? — прошепотів він.

Але фігура зникла — не втекла, а наче розчинилася. Повітря стало густим і важким, як перед бурею. Едвард постояв, прислухаючись…

Тиша.

Він повернувся в ліжко, але нормально заснути не зміг. Дрімав, час від часу провалюючись у каламутний сон, а потім знову прокидався. Поки не вирішив, що час вставати.

Ранок був сірим. Не просто похмурим — пронизливо вогким.

Дощ не падав, а висів у повітрі, немов сіра пилюка, розмішана в тумані. Краплі стікали по склу екіпажу, залишаючи за собою маслянисті сліди. Едвард не снідав — кава залишилась недоторканою, а хліб викликав огиду. Було надто рано, і куховарка ще не встигла приготувати чогось суттєвого. Маєток жив за своїм розкладом, і Едвард поки що не встиг у нього вписатися.

У голові гуділо. Розмова з Авророю, її запитання, погляд, ніби вона знала більше, ніж могла сказати. Папери, щоденник Артура, рахунки й підписи, що не збігалися з реальними даними та можливостями — і все це на тлі нав’язливого відчуття, наче він сам став героєм п’єси, сюжет якої ще не записано.

Банк “Мідленд і сини” розташовувався в кутовій будівлі з колонами й латунними дверними ручками, начищеними до дзеркального блиску. Едвард увійшов, занурившись у суміш запахів тютюну, чорнил і паперової пилюки. Стіни були завішані картинами з морськими пейзажами й графіками, ніби заощадження тут вимірювалися не в фунтах, а у відрах води й чорнильних кривих.

Він підійшов до стійки. Там сидів чоловік із восковим відтінком обличчя й невеликою борідкою. Його погляд був одночасно точним і порожнім — погляд людини, яка могла б перерахувати ваше майно до останнього пенні, але не назвала б вашого імені без таблички перед очима.

Едвард поклав на дерев’яну стійку фамільний перстень, печаткою догори, й спокійно промовив:

— Артур Колвілль. Мені потрібні документи, що стосуються переказів за останні два роки. Особливо ті, що підписані “А.Р. Колвілль”. Я — його брат. Ось доказ.

Клерк подивився на перстень, потім на обличчя Едварда. Кивнув, розвернувся й зник за вузькими дверима з написом «Архів».

Поки той рився в записах, Едвард відійшов до вікна. Крізь мокре скло він бачив, як поодинокі перехожі перебігають вулицю, ховаючись під парасольками від похмурого неба.

Клерк повернувся. На підносі — три листи, список транзакцій, копія довіреності. Все акуратно, перев’язане шовковою стрічкою.

— Це все, сер. Підписи в цих документах — за вказаний вами період.

Едвард сів за дубовий стіл, розгорнув папку.

Підпис був схожий. Майже. Але не зовсім.

Він завмер, а потім тихо сказав:

— Це не його почерк.

— Перепрошую, сер?

Едвард не став пояснювати. Просто кивнув:

— Нічого. Деякі речі… стали зрозумілішими.

У списку транзакцій знову з’явився рахунок, що починався з ініціалів «М.К.» — цифри напроти були тривожно стабільні. 100 фунтів. Щомісяця. Без жодного збою. Системно. Хтось платив Майлзу з точністю годинника.

Він переглянув довіреність. Підпис. Дата. Засвідчення. Все було в порядку — занадто в порядку. Наче нотаріус засвідчив не просто згоду, а чиєсь право бути Артуром Колвіллем.

Едвард поклав документи до портфеля, застібнув замок. Трохи стиснув ручку, ніби в ній було більше реальності, ніж у будь-якому з паперів.

Подякував, вийшов і повернувся до екіпажу. Їдучи назад до маєтку, дивився у вікна, що відбивали каламутне небо. Навколо все мовчало — не так, як завжди, а як після гучного крику. Наче хтось вимкнув звук, але забув прибрати гул.

***

Його екіпаж ще не встиг як слід зупинитися, а біля дверей уже маячили двоє.

Едвард вистрибнув з екіпажу ще до того, як колеса остаточно завмерли.

— Що сталося? — голос зірвався трохи вище звичного, але він тут же його придушив.

Першим представився констебль Доуер — кругловидий чоловік середнього віку з такою акуратною лисиною, ніби її виголили за трафаретом. Його обличчя було кам’яним, а погляд із невідворотною вагою вивчав Едварда.

Поруч із ним стояв доктор Фінч — худорлявий, наче витягнутий угору тривогою, з охайними вусами й пальцями, що постійно поправляли комірець або рукавички. Одягнений з елегантною похмурістю — так, ніби попереду в нього похорон або слухання в Академії.

Констебль Доуер зітхнув. Повільно, з виразом людини, якій довірили роль ката, але не дали права на співчуття.

— Перепрошую, сер… Це ваша мати. Леді Клер. Її знайшли мертвою у кімнаті. Сьогодні вранці.

Світ, здавалося, втратив звук. Навіть вітер перестав ворушити траву біля ґанку.

— Хто знайшов? — Едвард ледве вимовив ці два слова.

— Її компаньйонка. Міс Аврора. Принесла сніданок. І… побачила. Зараз вона в будинку. У шоковому стані. Але тримається. Ми… не допитували. Чекали вас.

У голосі Доуера була не просто стриманість — обережність. Наче він боявся необережним словом злякати чиюсь крихку тінь. Або — розбудити звіра.

Доктор Фінч ступив ближче, не порушуючи особистого простору Едварда — але позначивши свою присутність як свідка, а може, й суддю.