Розділ 4. Лист, якого не писали

Кабінет Артура був зачинений з того самого дня, коли його знайшли. Ключ, важкий і потертий, зберігала леді Клер — і коли вона, нарешті, простягла його Едварду, це не був жест довіри. Швидше за все, полегшення. Без слів. Лише погляд: втомлений, спустошений.
— Роби, що маєш, — прошепотіла вона. — Тільки не клич мене туди.

Ключ залишався в кишені Едварда до вечора. Кілька разів він намацував його пальцями, але не витягував. Лише тепер, коли стемніло й дім затих, він зважився йти до кабінету.

Двері відгукнулися тугим скрипом. Замок клацнув, ніби зітхнув з досадою.

Всередині пахло воском і старими чорнилами. Все було охайним: плед, складений на кріслі, рівна стопка листів, перо в підставці, жодного аркуша навмання. Але Едвард одразу відчув — це був мертвий порядок. Живуть інакше. Все було надто правильно. Наче прибрано після смерті, не до неї.

Він увімкнув лампу. Тінь відступила в куток, і кімната наповнилася жовтим світлом.

Стіл. Темне дерево, сліди натиску пальців, трохи подряпаний край, де Артур нервово бив пером. Едвард провів рукою шукаючи щось невловиме.

Перша шухляда. Ключі, сургуч, перстень з гербом Колвіллів. Друга — листи. Безліч. Офіційні й не зовсім. Звіти, прохання, накази.

Третя. Там він і знайшов блокнот.

Не щоденник. Щось середнє між науковим журналом і сповіддю. Каракулі, схеми, уривки думок. Місцями — майже безумство, але… структуроване. Це не була хвороба чи марення. Це була спроба зрозуміти.

Він гортав, поки погляд не спинився на словах, написаних тим самим напруженим, перекошеним почерком:
«Вони сказали — кров. Але не показали, чия. Я заплатив. Забагато. Але вона реагувала. Вона відгукнулась.
Це була не просто кров. Це була відповідь.
Фея? Чи, може, щось інше?
А якщо ми працюємо з тим, що не мало би бути тут?»

Едвард завмер. Серце глухо стукало у скронях. Він згадав лабораторію Майлза. Пробірки. Спалах. Крик. Те саме. Один в один. Отже, ще тоді Артур… Він щось знав. Або принаймні — здогадувався.

Він гортав далі. Наприкінці знайшов аркуш, закріплений кутками — тонший за решту, майже шовковистий папір. Пожовклий від часу. Почерк — інший. Жіночий. Чужий.

«…і якщо ти коли-небудь засумніваєшся — згадай пагорби. Я ж казала, Артур. Ключ не в них, ключ — у крові. Але не в будь-якій. У тій, що була віддана з любові. Не куплена. Не відібрана. Віддана добровільно.»

Підпису не було.

Він підвівся. Притис блокнот та зрозумів: Артур не грав у божевільного. Він намагався зрозуміти.

Едвард підвівся, окинув поглядом кімнату, й пам’ять сама підкинула потрібний образ: вечір, давно, їм обом було років по дванадцять, може, й менше. Артур — тоді ще не старший брат, а просто змовник — з хитрою усмішкою трохи відсунув шухляду столу, озирнувся й натис пальцем на бічну панель. Клацання. Панель зсунулася буквально на міліметр. Усередині щось блищало — може, медаль, а може, листи.

— Тільки нікому, — сказав він тоді. Едвард і не сказав. Ніколи. Навіть коли Артур став зверхнім, далеким, навіть коли поїхав вчитися до столиці й перестав писати.

Едвард опустився до нижньої шухляди. На дотик знайшов праву бічну стінку, натиснув. Спершу — нічого. Але він був терплячим. Провів пальцем уздовж шва, натис трохи нижче — й клац. Панель відскочила, пружинка м’яко виштовхнула її назовні.

Всередині, загорнутий у темну тканину, лежав предмет. Щільний, старий, просочений запахом чорнил і воску. Щоденник. Не той, який показують на сімейних зібраннях, а той самий, особистий. З обрізаними краями, із загнутими куточками сторінок, які хтось або виривав, або навмисно ховав, щоб не порвалися.

Едвард розгорнув тканину. На обкладинці — ні назви, ні ініціалів. Лише крихітний виріз у шкірі, ледь помітний знак: півмісяць і крапка. Він не знав, що це означає.

Він відкрив першу сторінку. Текст ішов не з початку, а з середини — ніби автор довго вагався, а потім усе ж таки наважився писати.

На першому аркуші — лише дата:

«8 тиждень після звістки. Я не сплю.»

Сторінки — як крик. То ледь читані, то лихоманково нашкрябані. Думки сплутані. Деякі рядки закреслені, інші повторюються знову й знову.

«Він пішов за ним. За Едвардом. Я втратив обох.»
«Якщо кров можна повернути — хіба не можна повернути й сина?»
«Майлз казав, що потребує живого матеріалу. А що, як...»

Едвард завмер. Перегорнув сторінку.

«Я заплатив. Я заплатив. Але кому? Він казав, що дасть шанс. Один шанс.»

«Коли я купив її, я думав — це просто кров. Лише кров. Густа, темніша за звичайну. Але вона заспівала.
Я став свідком того, чого не розумів.»

«Я — ні, не я. Я не той, на кого вона чекала.»

Сторінки тривали — описи дослідів, імена, кілька зашифрованих фраз. Він писав про суміш, яку йому передали «через знайомого в Міністерстві», стверджуючи, що це зразок фейської крові, знайденої в давньому запечатаному сосуді.

Останні сторінки — порожні.
Тільки на звороті однієї — рядки:

«Якщо ти читаєш — значить, ти повернувся. Він скаже тобі, що це наука. Але це жертва. Прошу, не повторюй. Ключ — не в крові. Ключ — у згоді. Без неї — усе, що ми робимо, стає катуванням.»

Едвард провів пальцем по рядку. Щелепа стиснулася.
— Чорт забери тебе, Артур... Що ж ти накоїв?

Едвард шукав відповіді — але знаходив лише нові запитання.

Він знову загорнув щоденник. Цього разу щоб забрати з собою.

На бічній полиці, за підшитими документами з оренди, лежав фінансовий реєстр. Товстий, у темно-зеленій шкіряній палітурці, з позолоченими літерами на корінці: "Рахунки та відомості." Пил ліг нерівно — хтось його відкривав, але не щодня.

Едвард підняв реєстр обома руками. На звороті — клеймо колишнього власника: "Г.А.К." — Герберт Артур Колвілль, їхній батько. Артур продовжив вести книгу після його смерті.