Розділ 3. Дім, у якому не говорять

Двері відчинилися. Усередині пахло натертими меблями, сушеними квітами та старими щільними шторами. Звук кроків глушили килими, і кожен кут здавався не лише запиленим, а відгородженим від життя. У холі стояли два лакеї та старша покоївка — місіс Емз, кремезна жінка з круглим обличчям, ніби зліпленим із хлібного м’якуша.

— Ласкаво просимо додому, мілорде, — сказала вона, схиливши голову. — Мадам чекає вас у малій вітальні. Міс Аврора — з нею.

Слуга прийняв пальто, Едвард поправив рукавички, озираючись: картини на стінах — ті самі. Тільки тепер вони виглядали не як портрети родичів, а як образи привидів, що вдивляються в чужий час.

У малій вітальні панувала напівтемрява. У високому кріслі біля каміна сиділа леді Клер Колвілль — сива, статна, з обличчям, ніби витесаним із каменю. Вона залишалась водночас такою, якою він її пам’ятав, — і зовсім іншою: зігнутою часом, та досі прямою в спині, з поглядом, який пронизує наскрізь.

— Ти приїхав, — сказала вона, не встаючи. — Ти став ще більше схожим на батька.

— Я був зобов’язаний, — відповів Едвард.

— Зобов’язаний… Дивне слово. Особливо тут, де слова — мов штори: висять, та не гріють.

Тишу порушив м’який голос:

— Прошу, мілорде. Сідайте. Я принесу вам чаю.

Він обернувся — і побачив Аврору.

Вона стояла біля підноса — висока, струнка, у світлій сукні, з волоссям кольору попелястого золота, гладко заплетеним. Очі — теплого сіро-зеленого відтінку. Її рухи були тихими, як у того, хто давно звик бути непомітним. Але в голосі, всупереч очікуванням, не було ні сором’язливості, ні нерішучості — лише спокійна впевненість.

— Ваш чай. Ви, мабуть, стомилися.

Він узяв чашку, і на мить їхні пальці торкнулися. У ту мить він відчув не парфуми, а слабкий аромат сушеної троянди й чорнила — ніби Аврора щойно вийшла з бібліотеки.

— Ви — компаньйонка моєї матері?

— Так. Уже третій рік. Я мешкаю у східному крилі. Якщо вам щось знадобиться — просто скажіть.

— Ви зранку їхали велосипедом? Я вас бачив.

Її брова злегка піднялася — не здивування, а настороженість.

— Можливо. Я ходила до аптеки. Мадам Клер приймає порошок для суглобів. Я користуюсь короткою стежкою до міста — зручно їхати велосипедом, не треба просити подавати екіпаж.

— Що ж, приємно зустріти когось, хто так впевнено тримається в сідлі, — сказав він.

— Дякую, мілорде. Впевненість — це питання рівноваги. І звички.

Коли Аврора розчинилася у напівтіні, мати мовила:

— Не варто забивати їй голову. Вона тиха, але не дурна. Краще придивись до Майлза. У його лабораторії занадто часто горить світло вночі.

— Я чув, він із дружиною зайнятий дослідженнями.

— Дослідженнями, — пирхнула леді Клер. — Якщо ти називаєш змішування крові, моху та металу на задвірках цивілізації "дослідженням".

— Ви ж не схвалюєте його роботи, — обережно зауважив Едвард.

— Я не схвалюю бездарності, — холодно відказала вона. — Майлз завжди був... особливим. Надто вразливим, надто м’яким. А його дружина — наче скляна фігурка. Мила, але крихка та суха. Не з тих, хто витримує справжнє життя. От він і збудував для неї свою псевдонауку.

Едвард не став сперечатися. Мати не змінилася: така ж різка, така ж відсторонена від усього людського. Він опустив погляд на руки, зчеплені на колінах.

— Я чув, Артур тоді був у кабінеті…

Леді Клер мовчки глянула на нього, і вперше за вечір її погляд тьмяно здригнувся. Лише на мить — мов у ній заворушився спогад, небажаний і болючий.

— Можна мені туди зайти? — запитав Едвард майже пошепки.

Леді Клер не відповіла одразу. Вона підвелася, скинувши плед із плечей, підійшла до вікна. Її голос став різким, майже відстороненим:

— Ти ж знаєш, що і де сталося.

— Так, — глухо озвався Едвард.

— Тоді не питай, чому туди ніхто не заходить. Не питай, чому я наказала залишити все як було. Не для пам’яті. Не зі шани. Просто... — вона запнулась. — Просто іноді краще не торкатися. Пил не гірше за мармур зберігає форму.

Він не знав, що сказати. Схоже, в цьому домі про Артура говорять пошепки, якщо взагалі говорять. Наче саме згадування тягне за собою щось важке, їдке.

— Я хочу зрозуміти, — зрештою сказав він. — Не те, як він загинув. А чому. Він писав мені. І щось не сказав. Або не встиг.

Леді Клер стиснула поручні крісла. У її погляді, спрямованому тепер повз Едварда, майнув страх.

— Роби, як вважаєш за потрібне. Але якщо щось знайдеш — тримай при собі, — тихо мовила вона. — Я не хочу, щоб тут знову з’явилися чужі. Цей шум, ці запитання... Мертвих краще залишити в спокої.

Едвард кивнув. І зрозумів — він усе одно піде туди. Не як брат. Як лікар. Як людина, яка повинна знайти суть за симптомами. Навіть якщо сам хворий живе у солодкій ілюзії — діагноз важливо поставити вчасно.

Він пройшов глухим коридором другого поверху. Спогади накочували з кожним кроком — дрібні, буденні: тріщина в стіні, залишена м’ячем, візерунок на килимі, об який усі спотикалися. Він зупинився перед дверима лівого крила. Ручка була темна, матова, наче її не торкались роками. Але коли він узявся за неї — вона легко піддалася. Без скрипу, без клацання.

У кімнаті стояло застійне, сухе повітря. Штори були ледь прочинені, і світло лилося всередину золотистим серпанком, окреслюючи масивний письмовий стіл, крісло, порожній бокал на підвіконні. Все стояло на своїх місцях. Навіть перо в чорнильниці. Наче Артур просто вийшов на хвилину.

На підлозі біля каміна — темна пляма. Стара, затерта. Майже стерта. Але він упізнав би її навіть із заплющеними очима. Запах крові неможливо забути.

Він повільно підійшов до столу. На ньому — акуратна купка паперів: ніби незавершений звіт, обірваний лист, чорновик... Поруч лежав відтиск ключа від родинного сейфа і нотатка на полях — “копії надіслати до Зали, оригінали — на зберігання”.

Позаду почувся тихий шурхіт. Він обернувся.