Розділ 2. Зміни

Корабель нарешті повільно ковзнув до пристані. Дзвін дзвонів, шурхіт натягнутих канатів, вигуки докерів, парові свистки - місто розкинулось над бухтою — невелике, різьблене, потопаюче в імлі. Тут усе було не яскравим, а сріблястим, приглушеним. Сірі дахи будинків — із вапняку з вкрапленнями напівпрозорого мінералу, що ловив світло так, що на шибках екіпажів відбивались м’які сполохи — тьмяні, мов відлуння вогнів. Білі башточки то тут, то там підіймалися над цією срібною хвилею. Поки комісія перевіряла корабель, сонце вже давно перевалило за полудень і повільно сунулося до заходу. Його промені тягуче ковзали стінами будинків, розсипаючи бліде сонячне мерехтіння.

Едвард зійшов із трапу. Під ногами — гладкий доковий камінь, подекуди виблискуючий, наче змоклий. На вулицях чувся цокіт копит — хоча мобілі вже з’являлися, багато хто все ще довіряв коням. Автоматичний годинник на вежі гавані клацнув шестернею — сьома година. У сусідніх вантажних доках ще вирувала робота, але вже не з тим ентузіазмом, який він спостерігав з палуби.

У підніжжі пристані стояв екіпаж — лакований, з гербом Колвілів. Поруч — літній чоловік у темному костюмі, з тростиною й твердим поглядом.

— Мілорде Колвілль, — уклонився той. — Я містер Брауер, повірений вашої родини. На вас чекають. Ваш брат наказав усе приготувати.

Едвард підвів брову.
“Котрий саме з них?” — подумав. Але вголос нічого не сказав.

Він уже збирався сісти до екіпажа, коли помітив рух у натовпі. Поряд, буквально в сусідній алеї, стояв інший екіпаж — непомітний, але дорогий. З нього вийшов високий чоловік у темному циліндрі й відчинив дверцята... для Леї.

Вона завмерла, ніби помітивши його погляд. Їхні очі зустрілися. Вона майже кивнула — але повільно, наче не була певна, чи варто. Потім увійшла до екіпажа, дверцята зачинилися — й він рушив вузькою вуличкою, вглиб острова. Наостанок блиснув гербом у вигляді згорнутої змії на склі.

— Вона ж казала, що в неї тут нікого, — тихо пробурмотів Едвард.

— Перепрошую, мілорде? — перепитав повірений.

— Нічого. Розкажіть мені докладніше — і покажіть папери від брата.

Екіпаж рушив. За вікнами — острів, спокійний, але ворожий для занадто багатьох. З будинками, що блищать не каменем, а пам’яттю. І з вулицями, якими часом гуляють феї — тільки їх не видно.

Він повернувся.