Розділ 2. Зміни

Корабель нарешті повільно ковзнув до пристані. Дзвін дзвонів, шурхіт натягнутих канатів, вигуки докерів, парові свистки - місто розкинулось над бухтою — невелике, різьблене, потопаюче в імлі. Тут усе було не яскравим, а сріблястим, приглушеним. Сірі дахи будинків — із вапняку з вкрапленнями напівпрозорого мінералу, що ловив світло так, що на шибках екіпажів відбивались м’які сполохи — тьмяні, мов відлуння вогнів. Білі башточки то тут, то там підіймалися над цією срібною хвилею. Поки комісія перевіряла корабель, сонце вже давно перевалило за полудень і повільно сунулося до заходу. Його промені тягуче ковзали стінами будинків, розсипаючи бліде сонячне мерехтіння.

Едвард зійшов із трапу. Під ногами — гладкий доковий камінь, подекуди виблискуючий, наче змоклий. На вулицях чувся цокіт копит — хоча мобілі вже з’являлися, багато хто все ще довіряв коням. Автоматичний годинник на вежі гавані клацнув шестернею — сьома година. У сусідніх вантажних доках ще вирувала робота, але вже не з тим ентузіазмом, який він спостерігав з палуби.

У підніжжі пристані стояв екіпаж — лакований, з гербом Колвілів. Поруч — літній чоловік у темному костюмі, з тростиною й твердим поглядом.

— Мілорде Колвілль, — уклонився той. — Я містер Брауер, повірений вашої родини. На вас чекають. Ваш брат наказав усе приготувати.

Едвард підвів брову.
“Котрий саме з них?” — подумав. Але вголос нічого не сказав.

Він уже збирався сісти до екіпажа, коли помітив рух у натовпі. Поряд, буквально в сусідній алеї, стояв інший екіпаж — непомітний, але дорогий. З нього вийшов високий чоловік у темному циліндрі й відчинив дверцята... для Леї.

Вона завмерла, ніби помітивши його погляд. Їхні очі зустрілися. Вона майже кивнула — але повільно, наче не була певна, чи варто. Потім увійшла до екіпажа, дверцята зачинилися — й він рушив вузькою вуличкою, вглиб острова. Наостанок блиснув гербом у вигляді згорнутої змії на склі.

— Вона ж казала, що в неї тут нікого, — тихо пробурмотів Едвард.

— Перепрошую, мілорде? — перепитав повірений.

— Нічого. Розкажіть мені докладніше — і покажіть папери від брата.

Екіпаж рушив. За вікнами — острів, спокійний, але ворожий для занадто багатьох. З будинками, що блищать не каменем, а пам’яттю. І з вулицями, якими часом гуляють феї — тільки їх не видно.

Він повернувся.

***

Офіс повіреного Брауера містився в центральній частині гавані — у будівлі з високими вікнами й дверима, оббитими потемнілим деревом, що пахло сіллю та запиленою канцелярією. Тут усе здавалося неживим — не через відсутність людей, а через саму природу острова: звук кроків приглушувався, а світло стікало стінами, не залишаючи відблисків. Тиша ніби поглинала всі голоси. Особливо виразно це відчувалося після гамірного порту.

Повірений провів Едварда до кабінету, де на столі вже лежали кілька акуратних папок, перев’язаних стрічками, і парував чайник із налитою чашкою. Усе було підготовлено — ніби його повернення давно внесли в розклад.

— Прошу, мілорде. Я розповім усе, що нам відомо. І все, чого ми не знаємо.

Едвард зняв рукавички й сів, не торкаючись спинки крісла.

— Почнімо з найгіршого. Ваш старший брат — Артур — мертвий. Знайдений три тижні тому. Замкнений кабінет, зачинені двері. Єдиний постріл — рушниця з особистої колекції. Поліція… зрозуміло, спробувала діяти формально. Допит слуг, вашої матері, огляд лікаря. Але доказів стороннього втручання немає. Вердикт: самогубство.

— Артур? — Едвард тихо хитнув головою. — Він був занадто впертий, занадто живий, щоб застрелитися. Забагато планів, занадто багато обов’язків. Не можу в це повірити.

— Офіційною причиною вважають смерть його сина. Ми отримали звіт — хлопець загинув на материку. Брав участь у зачищенні укріплень. За документами — “доброволець санітарного загону”. Без медичної освіти, без справжньої підготовки… просто в багні та крові.

Едвард відкинувся на спинку.

— Я пам’ятаю, як він ходив за мною по п’ятах, коли Артур приїздив із ним до столиці... Але ніколи не думав, що він піде слідом за мною до армії.

— Він був дуже юним, мілорде. І, як кажуть, запальним у судженнях. В останньому листі, знайденому серед речей Артура, були такі слова: “Ти навчив його зневажати нас. Ти показав йому шлях, яким він не міг пройти. Тому я йду.” Артур писав це вам. Але так і не надіслав.

У кімнаті запала тиша. Десь за стіною клацнув годинник.

— Дружина Артура померла… десять років тому, — продовжив Брауер. — Запалення легень. З того часу він змінився. Син — останній зв’язок. А тепер, гадаю, усе обвалилося.

— А маєток?

— Формально тепер належить вам. Після того, як Артур переписав заповіт — уже після звістки про смерть сина. Ваш другий брат не заперечував. Можливо, він навіть не в курсі.

Едвард помовчав.

— Як він?

— Живе у другому домі поблизу маєтку. Лорд Майлз і його дружина — обидвоє хіміки, алхіміки, якщо завгодно. Занурені в дослідження. У лабораторію сторонніх не пускають. Ваша матір, леді Клер, до речі, навіть не хоче про них говорити. Вважає їх втраченими.

— Моя мати ще в маєтку?

— Так. І… не сама. Прислуга залишилася. Вона взяла компаньйонку. Сирота, з дрібної шляхти, освічена. Її звати Августа Келлі. Спокійна, скромна. Намагалася бути корисною. Леді Клер прийняла її охоче. Схоже, жінка відчуває наближення старості — потребує тіні поруч, у присутності якої не страшно.

Едвард підвівся.

— Де вокзал?

— Вирушайте вечірнім експресом “Місячна гілка”. Я замовив купе. Дорога триватиме сім годин. Вранці прибудете на станцію Редмаркет, там вас зустріне екіпаж із маєтку.

— Добре. Я не хочу чекати.

Брауер провів його до дверей.

— Мілорде Колвілль, — тихо мовив він. — Якщо дозволите пораду… іноді мертві не мовчать. Особливо на цих островах. І якщо ви справді шукаєте правду — ви її знайдете. Питання лише в тому, чи зможете ви подивитися їй в обличчя.