Розділ 1. Повернення

Розділ 1. Повернення

Був самий ранок, коли на горизонті з’явилися обриси Кришталевих островів — нечіткі, наче вирізані зі слюди. Сонце тільки-но торкнулося води, розсипаючи по ній тремтливі відблиски, і в тому світловому мареві берег здавався майже нереальним — як свідомість, що повільно повертається після дрімоти, що тривала понад десятиліття.

Чоловік у костюмі, що вийшов із моди, стояв біля поручнів верхньої палуби. Вітер із моря був холодним і пахнув сіллю, машинним мастилом і тонкими пряними квітами, що росли лише тут — на підступах до Островів. Їхній аромат викликав щемливі спогади: сад за будинком, де він колись ховався від уроків, намагаючись побачити контури фей, що працювали в міській адміністрації й мусили наглядати за дітьми. Їхні мерехтливі, примарні постаті викликали у дитини цікавість і змушували ловити їхні швидкі переміщення поглядом.

Удалині, за туманною пеленою, здіймалися острівні урвища — світлі, ніби зроблені не з каменю, а з тьмяного сяйва кришталю. Саме цей матеріал став тим проклятим благословенням, яким вирізнялися Кришталеві острови. Його видобуток змінив усе: призвів до розквіту технологій, звів Острови на вершину наукового прогресу й, як вважалося, зробив їх забороненими для чужинців. Чи було так завжди? Хто знає. Дивно, але коли ростеш на островах, рідко замислюєшся над подібним. Та зараз, повертаючись з одинадцятирічної мандрівки, серед численних переселенців із Континенту, чоловік уперше впіймав себе на думці, що хотів би дізнатися більше про історію рідної землі.

Позаду нього дерев’яними східцями почали підніматися пасажири з нижніх палуб. Хтось був у поношених мундирах, хтось — у традиційному вбранні степів чи пустель Південного Півмісяця. Матері тримали дітей на руках, чоловіки несли валізи, перев’язані мотузками. Обличчя у багатьох були виснаженими, але в очах жевріла надія — і страх. Вони знали, що вже сьогодні на борт підніметься комісія — у строгих сюртуках із емблемою Кришталевих островів на комірцях — і проведе аналіз крові. Укол у палець, мазок на аркуш, вкритий спеціальними реагентами, — і якщо папір засвітиться блакитним, отже, в тобі тече потрібна кров. Інакше — розворот. Або й гірше: скляна лихоманка.

Усі знали, як помирають ті, в кого немає імунітету. Інколи повільно, інколи — блискавично, ніби людина застигає зсередини, кістки стають крихкими, а тіло — ламким, мов недопечений порцеляновий виріб. Він сам колись бачив це в госпіталі, ще студентом. Їх возили до Піщаної затоки, де в сірому корпусі доглядали за жертвами нелегальної міграції до останніх днів.

Йому й досі згадувалися слова тих, хто був незгоден з тим, що їхні податки йдуть на утримання нелегалів, яких на островах усе одно чекала неминуча смерть. Стара кров Островів не терпіла конкуренції.

“Кров Островів” — не метафора. Це не просто спадок, а відбиток. Невидима мітка, сплав генетики й впливу кристала, успадкована обраними, які колись оселилися тут. І це — вирок. Вирок тим, у чиїх жилах вона не тече.

Його думки обірвав легкий жіночий голос:

— Не так уже насправді й страшно?

Він обернувся. Перед ним стояла дівчина років двадцяти п’яти у димчасто-бузковій сукні з корсетом і довгими рукавичками. Темне пасмо, злегка в’юнке, вибилося з-під її охайного капелюшка. Погляд — живий, уважний, хоч у куточках губ тремтіла ледь помітна невпевненість.

— Перепрошую? — перепитав він.

— Я про берег. Ніколи тут не була, але він… не зовсім такий, як я уявляла. Думала, буде більше… металу. Або диму. Все, що бачила з Островів на Континенті, здавалося таким технологічним. А він… світиться. Як справжня магія.

Він кивнув.

— Це ілюзія. Сонячне світло відбивається від кришталевих розсипів і створює цей ефект.

— Я майже впевнена… Так, думаю, в мені тече потрібна кров. Пра-прабабуся була з Островів. Ми зберегли її медальйон — з гербом роду… — вона замовкла, а потім усміхнулася. — Пробачте. Мене звати Леа Мартель.

Він ледь уклонився, майже непомітно, але з бездоганною формальністю.

— Едвард Колвілль, — відповів він. — І я теж повертаюся додому вперше за багато років.

— А ви? Ви не боїтеся комісії?

Він засміявся, але в цьому сміху не було радості.

— Я народився на Кришталевих островах, міс Мартель. Я виживу. Але залишилося тільки дізнатися, хто ще там вижив…

Між ними повисла тиша, порушувана лише звуками корабля — поскрипуванням дерева, свистом пари й віддаленим гавкотом механічних кранів у доках. Едвард помітив, як Леа переминається з ноги на ногу, як втискає пальці в рукавички, як уважно слідкує за кожним його словом. Вона нервувала. Щось приховувала чи просто панічно боялась невдачі. А може, в її тривозі було і те, й інше.

Едвард упіймав себе на думці: а коли востаннє він так пильно прислухався до жіночого голосу? Коли востаннє розглядав лінію шиї, витонченість акценту, уривчасту посмішку? Десять років, проведених у пилюці й крові чужих пустель, зробили його спостерігачем, а не учасником. Жінки там ховалися за темною тканиною накидок — від сонця й від чоловічих поглядів. А офіцери воліли не брати своїх дружин у ті наповнені піском місця, де життя трималося на межі постійного очікування війни.

***

Минула майже година. Сонце піднялося вище, і в його різкому, майже білому світлі наближення берегів Кришталевих островів тепер було виразно видно — блискучі від кристалічних жил, що прорізали скелі, з високими шпилями будівель з білого каменю, подібних до застиглих хвиль. Крізь легку ранкову імлу проступали контури портових веж, у повітрі здіймалися й опускалися гондоли, а в промислових доках стальні крани скидались на жуків із тонкими кінцівками. На воді гойдалися чорнильно-чорні транспортні баржі з емблемами Інспекційної комісії.

На борту корабля запанувала тиша. Усіх пасажирів підняли на верхню палубу, і тепер вони стояли під відкритим небом — бідні й багаті, з дітьми і валізами, з обличчями, схожими на чисті аркуші перед першою строчкою.