26. Галина

Поклавши червоний браслет, який я зробила ще раз, на могилу Михайлика, я відійшла вбік. Меланія стерла сльози. Вітер завивав ніби банші. Дерева хитали кронами, опускаючи гілки донизу. Минув місяць як Гінкельберґ поїхав. Я сподівалась, що він більше не повернеться. Замість нього був молодий офіцерик, що не займав нас, даючи виконувати свою роботу. Меланія ще була слаба, але уже не дозволяла мені зупиняти її від праці чи походу на цвинтар. Вона трохи поправилась, бо вагітність давалась взнаки. Зранку її систематично нудило, а ноги боліли. Народжувати їй десь в кінці травня, тому я сподівалась, що її стан покращиться згодом.

Минуло Різдво. Святий Вечір ми провели удвох. У світлі свічок та скупого столу я помітила сум Меланії. Її тугу та біль. Це і змушувало мене мовчати про власні турботи. Надавало мені сил триматись, бо я знала, що їй набагато важче, ніж мені. Робота по дому тепер займала довше часу. Набрати води, принести хмиз, погодувати нечисленну худобу. Приготувати їсти, щось перекусити, спати. І так по колу. Через загибель Ігоря вдома стала відчуватись відсутність чоловічої руки. Нам удвох доводилось робити усе. І виходило повільніше і гірше. Без Михайлика вдома зник сміх та радість. Ровер стояв, покинутий, біля стіни, чекаючи господаря, який не повернеться.

Марічка з матір’ю уже почала говорити. Спочатку дівчина не могла навіть глянути на неї, а зараз уже хоча б відповідала односкладним реченнями. Вона тепер виглядала інакше – карі очі навчились стріляти поглядом. Вуста рідко усміхатись. А постава стала напруженішою, ніби струна. Пан Брицький не раз і не два пробував поговорити з нею про те, але Марічка відмовчувалась. Ніхто не говорив про випадок з її матір’ю, тому і вона не хотіла. Особливо після того, коли надійшов лист, що її батько та брати загинули в наслідок авіа-удару. Не допоміг донос пані Ганечки, як би вона не старалась. Тепер їй залишалось лише рвати на собі волосся та проклинати нацистів, чим вона і займалась.

- Цьоцю, - я поклала руку на спину жінки. – треба вертатись. Скоро комендантська година.

- Ще трошки, Галюсю. Зачекай хвилю. – Меланія гладила голою рукою горбочки. Сніг танув на її долонях, через що вони почервоніли.

Я зітхнула. Повітря холодніло. Січень сорок третього був морозяним та білим. Сніг не переставав падати. Село тонуло під білою ковдрою. На цвинтарі було пусто. Хрести, що простягались уздовж дороги за обрій, кидали чорні тіні на сніг. Сонце загортало за горизонт. Сьогоднішній день був сонячним. Мої очі хоч трохи відпочили від постійних хурделиць в лице. Через сніг я ледве доходила до кафе вчасно, бо йти доводилось повільно і обережно, щоб не збили машини чи солдати на мотоциклах.

Я сіла на лавку. Постать Меланії згорбилась перед мною. Жінка плакала, тепер я уже звикла до її сліз. Вагітність її ошелешила. Вона не хотіла тієї дитини. Хоч і важко їй було через усе, що накопичилось, вона терпіла. Внутрішня сила прабабці була неймовірною. Десь глибоко всередині я хотіла бути як вона. А я була слабачкою. Адже я не призналась їй про те, як вгріла того нациста. Це і не давало спати мені вночі. Кожен шурхіт я сприймала як загрозу. Вночі мені снились кошмари про те, як мене кидають до буцегарні, а потім розстрілюють. Як Гінкельберґ регоче, кидаючи зашморг мені на шию. Як плаче Меланія. Як я кричу, благаю помилувати. А у відповідь - лише регіт солдат.

Останнім часом кошмари стали моїми звичними компаньйонами. Снились не лише жахіття, а також і рідні. Батьки, брат, друзі. Снились епізоди з минулого життя. Мої виговори через спізнення, завалені модулі в університеті, маршрутка, яка втекла прямо з-під носа. Як я танцювала на вечірках на честь дня студента. Як мугикала мелодії пісень у навушниках. Все це було гіршим за страх, який мене огортав увісні. Світло минулих спогадів згасав, залишаючи мене саму серед темряви. Мабуть, так всесвіт давав мені знак – ти тут назавжди.

Меланія взяла мене під руку, коли ми рушили додому. Коли прийдемо, треба буде ще приготувати вечерю і щось на ранок. Їли ми удвох мало, адже харчів і так було майже не дістати. Пан Брицький інколи ділився з нами, через що ми не знали як дивитись йому в очі.

Перше, що я помітила, коли ми завернули за ріг, це машина, що стояла біля будинку. Він приїхав. Вдома у пана Брицького світилось. Значить Ганс також тут, бо старий поїхав у сусіднє село по справах.

- Все таки повернувся. – сказала Меланія. Жінка стиснула мою руку. Я накрила її долоню своєю.

- Так. – відповіла я. Страх всередині просто заморозив. Окрім Марічки, ніхто не знав, що я дала йому ляпаса. Як він поведеться? Чи не чекає на нас удома загін з автоматами?

- Я вже втішилась, що він не повернеться. – жінка перевела подих. Ми зупинились біля хвіртки. Докотились, боялись зайти у власний дім.

- І я на це сподівалась. – дивна суміш злості і страху змушувала мене тримати язика за зубами. Я відповідала, бо не хотіла привернути увагу Меланії своїми проблемами. Її проникливість та розум швидко б здогадались, що я щось не договорюю. Тому я старалась не згадувати нацистів у розмові. Ні Гінкельберґа, ні Ганса. Взагалі нікого.

Вдома було тихо. Зевс лежав біля печі, дрімаючи. Пес відразу почув наші кроки і побіг до входу. Вівчарка гучно гавкнула і захотіла лизнути мене у носа. Меланія шикнула на нього, але Зевс тільки ще раз гавкнув і тицьнув мордою до жінки. Прабабуся погладила невгамовного пса. Познімавши верхній одяг, ми зайшли до кухні. За дверима кімнати Гінкельберґа почулись кроки. Я злякано озирнулась. Він стояв у цивільному одязі та ховав щось за спиною. Боже, тільки не пістолет!