22. Вільгельм

Вибух, який пролунав годину тому і зворухобив усіх навколо нарешті забувся і неспокій разом із ним. Напевно підірвався якийсь партизан. Наказ замінувати ліс та частину поля виконали на славу, нічого гріха таїти. Ганс зник, переставши маячити своєю наляканою пикою, і наступив бажаний спокій. Солдати напрочуд швидко впорались з прибиранням. Я нарешті сів за стіл після того, як привів себе до пуття.

Крики за дверима зникли, папери нарешті почали писатись. Ті євреї ніяк не йшли з голови. На щастя, хоч Клаус поїхав. Я б не пережив такої ганьби. Подумати тільки – хтось з місцевих переховував євреїв.

Закуривши я розчаровано глянув на порожнє горнятко. Давно випита кава та фуси густіли на дні дивними візерунками, на яких ворожать шахрайки, що видають себе за провидиць майбутнього.

Ненароком перед очима виросла Хельґа, яка тягнула мене на ярмарок мандруючого цирку. На ній синій капелюшок у тон новенької сукні з масивною квіткою на ключиці. Жвава дівчина, яку я колись знав, смикала мене за рукав сорочки, щоб я не відставав. Її жива усмішка не зникала з пухкенького обличчя з самого ранку: ще б пак! Повноліття! Нарешті доросла, нарешті вільна від гніту батьків.

- Давай, тепер ти. – вона силою штовхнула мене на стілець перед якоюсь ширмою. Піднявши голову, побачив вивіску: «Ваше майбутнє у ароматній каві». Я голосно фиркнув, діставши у відповідь від Хельґи у бік.

- Годі, Хельґо, я не вірю в усі ці нісенітниці. – я піднявся, витягуючи сигарету.

- Сиди. – наказала сестра, висмикнула сигарету з моїх рук, сама закурюючи. Мушу визнати, досить вміло. І де ж вона навчилась? Коли і від кого? Знову дістану від матері за недогляд!

- Ну що за цирк? – буркнув я, не надто охоче простягнувши руку вперед.

З-під ширми з’явилась долоня, сіра, з набухлими венами. Гидко навіть дивитись. Хельґа самостійно поклала мою руку в чужу. Я засміявся. Ніби заміж видавала.

- Що хочеш дізнатись, солоденький? – голос старої скрипучий, як паркет на горищі. Я мовчав.

- Коли він нарешті одружиться? Бо біжать від нього усі дівчата. Аж страшно! Залишиться мій нещасний братик старим кавалером! – влізла сестра. Господи, як мала дитина!

- Перестань негайно! – я показово розізлився, але руки не забрав. Хельґа лише дзвінко розсміялась у відповідь, зробивши ще затяжку.

- Не бачити тобі любові в цьому житті, синку. Втратиш її на війні, хоч як старатимешся захистити! Страждатимеш, солоденький, страждатимеш! – стареча рука погладила мої кісточки на пальцях та відпустила її. Зникла за ширмою. Я потрусив рукою, у гидливому жесті та зірвався на ноги.

Стілець з гуркотом впав на землю. Злість переповнювала нутрощі, а легені важко опустились. Сестра торкнулась пальців, заспокоюючи розбурхані нерви. Я мовчки пішов геть, почув як Хельґа щось крикнула непристойне ворожці і наздогнала мене на виході. Вдячно накрив її руку під моїм ліктем.

Тепер я майже повірив тій старій карзі, що напророчила мені самотність. П’ятнадцять років минуло, а я як був сам, так і залишився. Коханки мінялись, але та, через втрату якої я б страждав, не з’явилась.

Годі. Нема чого вірити пустим побрехенькам. Спогади розвіялись димом через стукіт у двері. А за ними знову я почув тупіт та крики. Та що знову? Невже виграли війну?

- Так! – крикнув, встаючи на рівні ноги. Сидіти за столом набридло більше за сухі пайки.

Ганс задиханий і знервований. Щось сталося. Знову сотні паперів писати.

- Герр гауптштурмфюрере, там…

- Що? Що знову?

- Загиблі внаслідок вибуху. – ад’ютант помітно засмучений. Може, це не партизани?

- Солдати чи цивільні? – різниця колосальна. Уявити тільки, скільки доведеться пояснювати, якщо це хоч один з моїх, а якщо це хтось з сусідньої роти то ще більше. Стиснувши щелепу, я насупився.

- Цивільні.

- Це не мій клопіт. Не наш взагалі. Викиньте трупи до яру.

- Але…

- Без «але», роттенфюрере! Виконуйте!

- Це ті люди, у яких ви живете! – відповів юнак і я відчув, як всередині похололо. Вони достойні люди, усі четверо. Я постарався вгадати хто ж саме. Жінка не могла бути у лісі, бо ще досі прикута до ліжка. Залишились лише Ігор, малий та вона.

- Хто? – ковтнувши слину, запитав, пильно вдивляючись у Ганса.

- Батько та син.

Біль штрикнув не сильно, бо я водночас зрадів, що дівчина не постраждала. З хвилину подумавши, я вирішив пересвідчитись сам.

- Є ще дещо… - голос Ганса зупинив мене біля дверей. Я зиркнув на хлопця. Він був засмученим.

- Що?

- Ми знаємо хто відправив повідомлення про євреїв. – я підняв брови. Дуже цікаво. Цей день мене все дивував і дивував.

- Прекрасно. Після того, як я повернусь, приведіть цю людину до мене. Зрозуміло?

- Так точно! – Ганс спробував усміхнутись, а вийшло якось не дуже. Ніби йому боляче. Але я вирішив не зациклюватись на стані ад’ютанта, а швидко спустився сходами  на вулицю. По дорозі я помітив, що більшості солдат нема на постах. У будівлі ніби порожньо – усі вийшли надвір.