- Що ви сказали? – Гінкельберґ стиснув кулаки і збліднув. Тепер проблем не уникнути. Я уже був готовий, що він нас усіх розстріляє, тому що ми не виконали до кінця основне завдання, яке було поставлене перед нами, коли ми заходили у село.
- Нам надійшла інформація, що у селі переховуються євреї. Точніше, їх переховують. – я ледве ковтнув слину, щоб якось змочити горло, яке пересохло.
- Як ви могли так недбало виконати роботу?! – Вільгельм зірвався на ноги. Я відійшов на крок назад. Говорити що зачистка відбувалась до його приїзду не було сенсу. Це ніби зайвий раз нагадувати, що тоді головним був Бернд. І усе проходило під його керівництвом.
- Прошу вибачення… - почав я. Вільгельм підняв руку.
- Негайно зберіть загін. Перевірте кожен клаптик землі, кожну хату. Якщо не знайдете їх, то ваші голови першими полетять! – він став перед мною. – Зрозуміло?!
- Так точно!
- Я спалю це село дощенту. – він розвернувся і витягнув сигарету. – Виконуйте! – чоловік закурив і помахом руки наказав мені йти. Коли я зачиняв двері, то побачив як Гінкельберґ гримнув кулаком по столу і крикнув «Чорт!»
От і закінчився спокій. Розшукавши Франца, я попросив його взяти десятьох хлопців з собою. Робота буде важкою і виснажливою. Я ненавидів такі рейди. Донос був анонімним, тому і дізнатися подробиці хто, де і як, не було можливості. Франц з’явився через дві хвилини на вулиці. Уже сутеніло. Люд повертався додому. Це ускладнить завдання. Та байдуже. Потрібно було рухатись, а то нам усім каюк.
Спочатку вриватися у чужі помешкання було диким для мене. Потім я звик, коли уже не раз і не два ловив єврейські сім’ї. Розстріли були буденністю. Особливо, у Польщі. Вулиці стікали кров’ю під акомпанемент класичних творів, які деякі офіцери грали на фортепіано у будинках, та звуків автоматів. Спочатку мене нудило, потім настала злість, а у кінці огида. Я не міг дивитись на себе у дзеркало. Лише голос в голові шепотів: «Ганс Шнайдер – ти мерзенний вбивця». Я бачив, і не раз, що ставалось з тими, хто йшов проти рейху. Хто хоча б краплину сумніву озвучував чи комусь розказував. Вони швидко зустрічались з Творцем. Або опинялись у концтаборах, де на них чекала набагато гірша смерть, ніж розстріл.
Тому я навчився жити з монстрами у своїй голові. Розрізняти бажане та дійсне й не романтизувати свою службу. Як і Гінкельберґ та усі решта, я був всього лише вбивцею. Я навчився тримати рота на замку, одягнувши маску ввічливості та сарказму. Доброта – це слабкість, саме так мене вчили. Мабуть, я так і не навчився. Бо я знав, що добро переможе зло. Лише не добро Гітлера.
- Ну, що, пішли? Ганс! – Франц поплескав мене по плечу. На його пальті виднілись сніжинки. Знову почав падати сніг.
- Ходімо! – крикнув я і ми рушили до першого будинку.
Вже у десятому домі мене заполонили сумніви. Люди сахалися, коли солдати вибивали двері і залишали по собі страшний рейвах. Перевернуті меблі, скинуті подушки та образи, вибиті вхідні двері. Селяни щось кричали, пробували зупинити солдат, але намарно. І з кожним наступним погромом, я починав пересвідчуватись у тому, що це фальшива тривога. Тоді хто написав той доніс? І навіщо не написав усе? Хто кого переховував і скільки часу? Чи були впевнені, що це євреї?
Пан Брицький мовчав і тихо стояв збоку на ґанку, коли солдати перевертали його дім. Це був єдиний дім, до якого я не посмів зайти. «Боягуз!» - фиркнув внутрішній голос. Я лише стиснув щелепу та запалив останню сигарету.
- Нічого. – Франц вийшов першим. За ним вибіли солдати. На їхніх обличчях виднілась втома. Нікого. Уявляю, що мені скаже Гінкельберґ. Пан Брицький поправив безрукавку та повільно пішов додому. Я спостерігав за ним, притримуючи цигарку між зубами.
- Агов, ти ще тут? – Франц помахав мені перед очима.
- Так, так. – я кинув сигарету у сніг та притоптав носком чобота. – Нічого?
- Так. – розчаровано відповів Франц.
- Можете розходитись. Уже комендантська година. Я піду до Гінкельберґа.
- Удачі! – хлопець потиснув мені руку і ми розійшлись. Дорогою я усе думав, як мені сказати Вільгельму, що ми нічого не знайшли. У будинках взагалі не було нічого кримінального. Навіть десь схованої їжі. Лише до смерті налякані люди.
У комендатурі було тихо. Цівка світла виглядала з-під щілин біля дверей кабінету Гінкельберґа. Я перевів подих і постукав.
- Так! – командир сидів. У кімнаті смерділо сигаретами. - Як успіхи? – Вільгельм писав щось. Кітель він зняв і сидів у сорочці. Зачіска була розхристана. Лише зараз я помітив, коли він підняв погляд, що у нього була щетина та луснула жилка на оці, роблячи враження, що білок став червоним.
- Ми нікого не знайшли. – опустив голову я і стиснув до болю нігтями долоню. Гінкельберґ хруснув кістками рук. Потім пролунав дзенькіт – він зламав ручку.
- Чорт забирай! – який в нього страшний голос, коли він злиться! Він піднявся та почав ходити туди-сюди по кабінету. Мені стало не по собі. Бо і сам Гінкельберґ здавався дивним. Немов досягнув кінцевої стадії шаленства. Я ніколи не бачив його таким злим. Не знаючи, що мені робити, я просто стояв, склавши руки в замок.
- Завтра на світанку зробіть новий рейд. – Вільгельм тицьнув в мене пальцем. Очі в нього були, ніби в скаженого пса. – І замінуйте поля та ліс.