20. Вільгельм

Ранок був тихим і білим. Сніг падав майже усю ніч, заметіль вщухла лише під ранок, коли вітер перестав свистіти за дерев’яними вікнами. Був кінець листопада, але намело так, ніби була середина зими. Не дивно, що Наполеон програв – слов’янські зими будь-кого доконають.

Жінка метушилась коло печі, витягуючи сніданок. У хаті було прохолодно, лише легкий аромат тепла линув під печі, де грілася їжа. Хлопчик ще куняв, підпершись ліктем об стіл. Його розхристане волосся стирчало в різні боки, а у кутиках роту засихала слина. Хлопчак втілював у собі все за чим я сумував: рідним небом, безтурботністю минулих днів та шаленим бажанням жити. Просто жити, не обдумуючи кожен крок, не віддаючи накази на страти, не воювати на війні, у якій уже давно розчарувався.

Галина тихо розмовляла з жінкою, допомагаючи вийняти пательню, на якій ще шкварчала яєчня. Ігор, здається так звали голову сім’ї, не зводив з мене погляду, потай косив очима, ніби вичікуючи на щось погане. Кривдити його сім’ю я не збирався, як би парадоксально це б не звучало.

Керівництво партії, напевно, б мене на сміх взяли або навіть гірше за надмірну сентиментальність. Проте вони не знають, а підлеглі можуть патякати що завгодно.

Галина айкнула і рівну тишу ранку розбив гуркіт падаючої сковорідки. Увесь її вміст тепер на підлозі. Хлопчик прокинувся від звуку і розчаровано глянув на сніданок, якого так чекав. У нього забурчало у животі. Тепер усі будемо голодні. Я піднявся з-за столу. Чотири пари очей перелякано питали: «Ви ж не вб’єте за таке?». Галина хотіла щось запитати, але її обличчя змінилось від погляду на жінку. Вона була спітніла, навіть у такий холод. Щоки неприродньо бліді, а губи майже сині.

Вона уже кілька днів сильно кашляла ночами, будила мене від недовгого сну, на який я ще був здатен. Якщо це туберкульоз, то треба забиратися звідси якнайшвидше! Я рушив до кімнати по пальто і швидко накинувши його на кітель, вийшов на ґанок. Ще темно. На небі прорізалося світло, відразу ж зникаючи за хмарами. Видихнувши повітря, намацав у кишені сигарети. На мить темряву переміг вогонь запальнички і через секунду дим запанував у легенях. Дверима хтось тихо скрипнув. Не обертаючись, я відчув, що це дівчина.

- Пробачте. – Галина говорила тихо, ніби боялась, що хтось дізнається що вона стоїть тут зі мною. – За те, що ми залишили вас голодним.

- Не переймайтесь. – зробив чергову затяжку, досі продовжуючи роздивлятись сутінкові пейзажі.

Вона мовчала. Хвилини тягнулись як солодкий мед літніх пасік, які часто гуділи під пекучим сонцем сусідніх домів. Дівчина тихо дихала і я вловив у її подихах тремтіння. Повернувши голову трохи убік, через плече старався роздивитися її краще. Зуби майже заскрекотіли від злості, чи від холоду. Вибігла, як дурнувата дитина у нічній сорочці, коли на вулиці такий холод. На ногах масивні чоловічі чоботи, напевно єдине взуття яке хоч якось пристосоване до такої погоди.

- Меланії зле. – Галина нарешті сказала те навіщо вийшла за мною. – Чи можна щоб вона один день полежала вдома?

- Ні. – кинувши недопалок у сніг і, оминувши дівчину, я пішов назад. Не можу дивитись на неї таку. Нещасну і незахищену.

Я так і не поснідав, бо через десять хвилин уже засигналив Ганс. Ранкову каву і кілька канапок він приніс близько десятої. Голоду я майже не відчував. Останніми днями я мало що взагалі розумів чи помічав. Банальну потребу поїсти губив серед безкінечних доповідей та рапортів, серед біготні ад’ютанта та решти солдатів перед очима. І кожного клятого разу, як помічав унизу Галину, яка або бігала у кафе, приносивши та забираючи тарілки чи надривала спину, відмиваючи підлогу у холі.

Вдень знову почав падати сніг. Примхи погоди уже діяли мені на нерви. Вперше за довгий період часу я скучив за Берндом і його в’їдливими фразами. Він б точно не допустив, щоб я розм’як мов печиво у чаї.  Ніколи б не подумав, що пошкодую про вбивство. Мені було досить і одного шипа совісті через давній випадок з сестрою, а тепер ще і кузен, що гнив у землі Радянського Союзу. Мотнувши головою, я покликав Ганса. Нехай ще кави принесе.

Час тягнувся довго, хоча роботи менше не ставало. Сигарети закінчувались, а незрозумілий гнів лише зростав у грудях. Коли за дверима знову почалась біганина і крики, моя голова вирішила назовсім перетворитись на баняк.

Потерши очі рукавом кітелю і допивши рештки кави, розчаровано поставив порожнє горнятко назад, яке незадоволено задзвеніло від різкого руху.

Я не встиг навіть по-справжньому розізлитись, як до кабінету увірвались  солдати. Вони тримали когось по під руки, не даючи пройти. Над словами теж не заморочувались. Обливали якусь дівчину грізним матом, не звертаючи на мене жодної уваги.

- Що тут відчувається? – я майже закричав, зірвавшись на ноги, бо балаган, що створили рядові межував з абсурдом.

- Ця дівка хотіла зайти до вас, герр гауптштурмфюрере. Вона мов ошаліла. Кричить що їй терміново треба до вас. – відповів молодий солдат, який безпосередньо тримав дівчину під руку. Вона старалась вирватись, але що може молода дівчина проти чотирьох тренованих есесівців?

Ганс прибіг якраз на кульмінацію. Аж сміх взяв від безтолкового ад’ютанта. Проте я не випустив смішок з горла. Незнайомка знову смикнула руками і я нарешті впізнав Галину. Волосся вибилось з коси, а рукави завеликого светру повивертались у різні боки.

- Відпустіть її. І йдіть геть. – мовив я, обійшовши стіл. Рядові, мов риби мовчки відкривали та закривали роти, але все таки забрали руки від дівчини і, віддавши честь, вийшли.