Усю дорогу назад ми мовчали. Я відчувала, усі не мали що сказати. Тепер те чудовисько жило з нами під одним дахом. Як він міг так легко вбити людину? Бідолашний пан Семен… Він старався пояснити, що забув аусвайс вдома. Благав відпустити, щоб він міг його взяти. За що? Той мій крик досі дзвенів у вухах. На моїх очах вбили людину. Ніби частинку невинності видерли. Кров виливалась на піщану дорогу. А тіло пана Семена ще було теплим. Навіть той молодий помічник, якого я бачила сьогодні вдень, був шокований.
Михайлик тихо плакав. Він тримав батька за руку і схлипував. Ігор та Меланія також були пригнічені. Можливо, вони уже бачили подібне. Проте, до такого не звикнеш. Ніколи. Вечеряли ми мовчки, говорити взагалі не хотілось. Як і дивитись в очі. Я боялась побачити в очах рідних фантом вбивства. Опустивши погляди, ми повільно їли скупу вечерю. Я змусила себе поїсти, притуплюючи нудотні позиви.
- Ти куди? – запитала мене Меланія.
- Мені треба подихати. – я загорнулась у хустку та пішла до дверей. Голова паморочилась. Мені треба побути на самоті. І прийти до тями, наскільки це можливо. Відчинити дверей я не встигла, бо це зробив німець. На порозі уже стояв той вбивця. Він байдуже оглянув мене очима зверху донизу і трохи відійшов убік. Позаду я почула як голосно видихнула Меланія.
У горлі підіймалась нудота. Боже, мене зараз вирве прямо на цього нацика! Я побігла на вулицю, плечем штовхнувши офіцера. Вирвало мене просто на клумбу. Вся вечеря тепер лежала під чорнобривцями. Мене нудило і нудило, адже перед очима стояла постать есесівця і той постріл. Двері гримнули. До мене хтось підійшов. Навіть не помітила, як опинилась навколішках.
- Все нормально. Зараз, зараз… - Меланія подала мені під рота вологий рушник. Погладила по плечах. – Можеш встати?
- Так. – у роті відчувався смак рвоти. Я витерла губи і, спершись на Меланію, піднялась. Жінка довела мене до кімнати. Ігор, стурбований і навіть трохи наляканий, стояв поруч. Михайлик прокинувся від шуму в кімнаті.
- Що таке? – хлопчик протер очі і сів на ліжку.
- Усе добре. – запевнила його я. Він посунувся на ліжку і я нарешті сіла. Більше, на щастя, не нудило. – Не переймайтесь, я вже в порядку.
- Точно? – спитав Ігор.
- Так. Мені просто треба поспати. Добраніч.
- Добраніч. – хором відповіли Меланія та Ігор. Вони загасили свічку і вийшли.
Я витягнула нічну сорочку з-під подушки і натягнула на себе. Потім скинула спідницю, склала її на стілець і лягла у ліжко. Михайлик лежав на боці, відвернувшись до стіни. Лежала я на спині, вдивляючись у темряву стелі. Сон не йшов. Кожного разу, коли я заплющувала очі, перед мною стояв пан Семен. Те як він різко впав горілиць, кров з голови. Холоднокровний вираз обличчя того офіцера, що вбив його. Ніби це раз плюнути! Якщо він так легко може забрати людське життя, то що йому завадить зробити це і з нами?
- Чому він його вбив? – Михайлик тихо прошепотів, повернувшись до мене лицем. Я скосила очі убік. У світлі місяця обличчя хлопчака сяяло від сліз.
- Я не знаю. – відповіла я, злякавшись наскільки мій голос зламався під час цієї фрази. Щем у грудях виліз нагору і сльози потекли на подушку. – Не знаю…
- Не плач. – Михайлик витер пальчиками мої щоки, а я лише заплакала сильніше. Ридала за сім’єю, за друзями, за університетом та своїм минулим життям. Михайлик обережно підліз ближче і перекинув ручку через мене. Я притиснула його руку до себе і перевернулась на бік. Обійняла хлопчика, поцілувавши у маківку. Сон так і не прийшов. Сопіння під боком лише нагадувало, що це не сон. Що я і справді була тут. Ранок блиснув червоногарячими променями у вікно. Михайлик завертівся і накинув на голову ковдру. Я сіла на ліжку. Тіло боліло. А на душі – пустка.
- Гаразд. Нехай почнеться новий день. – тихо сказала я. Я вже більше менш розрізняла котра приблизно година, тому второпала, що уже минула п’ята. Ігор та Меланія, мабуть, уже пішли. До кафе мені потрібно прийти на восьму. У дзеркалі я побачила свої червоні очі та сіре лице. Волосся заплутане, бо мені вилетіло з голови розплести косу. Тепер волосся заплуталось у подобі гнізда. Я мала «неперевершений» вигляд. Треба буде привести себе до пуття. Я накинула на нічну сорочку свій светр, який я носила вдома, коли було холодно, і вийшла з кімнати. На кухні порожньо. В хаті – тиша. Напевно, офіцер ще спав.
- От блін! – лайнулась я. Чавунний чайник був пустим. Доведеться йти до криниці набрати води. Я ледве підняла його з печі і поволокла до виходу. Сьогодні буде прохолодніше, на щастя. Повітря не було настільки спекотним. Ранок дихав свіжістю. Але мій спокій зруйнувала чорна машина. Вона стояла перед будинком. Чекала на того диявола у формі. Юнак, що сидів на водійському сидінні, вискочив з авто, помітивши мене. Я злякалась, аж зуби застукотіли. Наскільки я була спроможна, я пішла до криниці, тягнувши чайник за собою. Боже, чому ж він такий важкий?
- Kann ich ihnen helfen? (Я можу вам допомготи?) – голос юнака був теплий і низький. Я обернулась і спробувала зробити питальний вираз лиця. Він стояв недалеко, але не надто близько. Мабуть, він розумів, що міг налякати мене. Я відвела погляд. За мірками того часу це взагалі було скандально, що я стояла перед ним у нічній сорочці.
Я опустила відро в криницю і почала крутити. Зиркала час від часу по сторонах, щоб раптом мене не побачили сусіди. На щастя, було тихо. На вулиці, окрім мене і того німця, нікого не було. Він тихо кахикнув. Потім, уже діставши відро, я почула кроки. Він йшов до мене.