Розділ 1 Переполох на шкільному подвір'ї

Поява на порозі Лабіринту магів, які не пройшли навчання в ШОВМІГ, викликала у викладачів нездоровий ажіотаж. Хто вони? Як сюди потрапили? І що за незрозумілий знак з'явився на плечі кожного з них? Цього ніхто з них не розумів. Загибель учнів, після якої неможливо навіть знайти останки, у школі була не рідкістю. Але матеріалізація нових істот та отримання ними звань досі не траплялися. Та й мітки дивні: різнокольорові дракони, яких нікому не привласнювали. Будь-яке однотонне татуювання могло б сказати щось про прибульців, але райдужні...

Та й сам факт їхньої появи разом із учнем, для якого в Залі Напряму відкрилася Книга Долі, що мовчала вже багато століть, дещо бентежив. З першої ж миті не давали спокою.

Щойно над виходом з лабіринту заіскрився портал, всі погляди попрямували до нього. Хто минув? Чого чекати? Виявилось, що принц Оландірона завершив свою місію і навіть привів із собою друзів.

- Вітаю тебе, Лайоне. – привітав учня магістр Теруен, директор школи та Головний Маг Острова Гаардін. - Бачу, ти впорався із завданням. Але, на відміну від інших, ти привів у наш світ, народжених Лабіринтом. Як ти зможеш це виправдати? – його грізний тон не обіцяв нічого доброго. Очі під густими бровами гнівно блиснули. – Такого не припускав ще ніхто!

- Перепрошую, директоре, але це був не мій вибір. – з повагою відповів молодий світловолосий маг. – Лабіринт сам дав їм зброю та поставив свою мітку. Тепер вони такі ж жителі Сент-Оріна, як і ми з вами. - злегка вклонившись однією лише головою, Лайон відступив убік. Крок уперед зробила рудоволоса дівчина з кошиком за плечима та палицею в руці.

- Щиро прошу вибачення за себе та своїх супутників, - спокійно промовила вона. – Але іншого шляху потрапити до цього світу ми не мали.

– А чому ви вирішили, що вам сюди можна приходити? - примружився старий магістр.

Дівчина невпевнено перевела погляд на супутників. Раптом з кошика за її спиною висунулась рожева із золотими вкрапленнями мордочка кішки і вимовила:

- А-а-а, ти ще живий, старий пеньку?

Магістр незрозуміло придивився до тварини.

- Ну, подивися, подивися. Я тепер не така, як раніше. Але, можливо, впізнаєш…

- Люсінда? - від подиву, директор навіть відкрив рота.

- Власною персоною. Думав, що пропала назавжди, так? Ха! - Голос кішки став уїдливим, вона від душі потішалася над старим. - Як бачиш, віки в Міжмир'ї допомогли мені дожити до твоєї старості. Чи не шкодуєш ще про минуле?

Руки мага потягнулися до пухнастої бешкетниці, пальці торкнулися шовковистого хутра. Потім він підхопив кішку на руки і щиро обійняв її.

- Досить уже тискати, не ганьби мене. - Голос у Люсінди став задоволеним, муркітливим.

- Як я розумію, ці двоє теж із Міжмир'я? - Запитав у кішки магістр.

- Мр-р. Так. - Кішка грайливо нахилила голову на бік і продовжила. - Тільки про це не варто сильно поширюватися, нам треба по-тихому піти у світ.

– Як? Навіть не посидите, не розкажете, що там і як? – незадоволеність яскраво вчувалася в голосі магістра Теруела.

– А що там розповідати? Ні часу, ні розвитку, лише тіні та туга. Ну і ось я зі звичайної кішки мага перетворилася на кішку-магіану. Ось такий каламбур. - Люсінда вибралася з обіймів директора і гордо випростала спинку. - А ти як? Дивлюся, начальник уже великий?

- Та є трохи. Шкода, не можу вас провести у свої покої, посидіти з вами зараз. Іде іспит, мені треба направляти студіозусів до Лабіринту та зустрічати їх на виході. Зачекаєте на мене?

- Тільки разом із Лайоном. - муркотнула кішка і, розпушивши хвіст, попрямувала до спуску по сходах. - І ще, їдальня там же?

- Ну звичайно, сходіть, підкріпіться. Але вам не можна надовго затримуватись на острові.

І вони пішли, відчуваючи на собі погляди всіх педагогів, які були присутні на екзамені і мовчки зустріли нашу компанію.

Підкріпившись у студентській їдальні, Христина, Лайон та Реінторр пішли до пристані. Вони повільно брели набережною, розглядаючи чорні кораблі, що стояли на причалі. Всі вони були величезними, і дівчині здавалося, що все це їй сниться: старовинний порт, стародавні судна, маги та воїни, що поспішають у своїх справах. З голови ніби стерлися події, якими було сповнене її життя в Межимир'ї. Було відчуття, що якщо зараз хтось її ущипне, то вона прокинеться у своїй київській кімнаті і збиратиметься на заняття. Від цих думок повіяло сумом, і вона знову задумалася про маму. У погляді юної магіани зникли іскри захоплення, він сповнився смутком. Але Лайон цього не помічав, а ходив навколо неї і з натхненням розповідав:

- А он там стоїть корабель з Меркорієвим драконом на носі. Це Летючий Дракон, корабель, на якому я прибув сюди. На ньому ж ми й додому попрямуємо. Як я скучив за домом, за рідними! Як давно не бачив батьків та брата! - І він перевів палаючий погляд на друзів. Христина стояла, дивилася на нього повними сліз очима, нижня губа трохи тремтіла. Здавалося, ще трохи – і сльози ринуть по щоках. Реінторр обійняв подругу за плечі, погладжував її і тихо щось шепотів. Всюдисуща кішка тихо терлася об її ноги. - Що таке? Я щось не так сказав?

Дівчина мовчки обійшла Лайона і тихо рушила вздовж причалу.

- Краще нічого не кажи. - Голос Реінторра пролунав трохи різко, змусивши хлопця замислитися. Адже він і справді забув, що відібрав у неї рідних понад десять років тому. Який дурень! Треба було мовчати! Ну гаразд, тепер головне постаратися не будити і не дразнити зайвий раз рани в її душі. Прийняв рішення і мовчки побрів за рештою.

Директор знайшов їх у альтанці на скелі, що височіла над портом.

- Сподіваюсь, у вас все добре? – звернув увагу мудрий старий на Христину.

- Так, все добре. Це так, дрібниці. - Зітхнула Христя і знову направила погляд на лінію горизонту.

- Як я розумію, розповідати про те, що збираєтесь робити далі, ви не збираєтесь. – безперечно почав розмову магістр Теруен. — Отже, я мушу відправити вас разом з Лайоном, а там шлях ви зможете продовжити в найбільш підходящому для вас напрямку. Згодні?