Розділ 2 Небажані гості

Христина йшла вперед і уважно розглядала деталі навколишнього краєвиду, що відкривався перед нею. Як не дивно, але село, до якого входили друзі, дуже нагадувало старовинне село десь в поліссі чи у Карпатах. Невеликі дерев'яні будинки, збудовані без жодного цвяха, різьблені віконниці на віконцях і краї дахів, прикрашені нехитрим, але дуже красивим мереживом різьблення, затишними верандами, на яких так зручно відпочивати в сонячну погоду. Кожне подвір’я обмежоване невисоким охайним парканом з гладких каменів, що свого часу дістали з морських глибин. Про походження матеріалу для парканів яскраво розповідали округлі боки, що старанно відшліфували морські хвилі. І самі паркани, і матеріал підказували дівчині, що вона не в поліському селищі, а в зовсім іншому світі.

При більш ретельному огляді території стало помітно, що всі ці прикраси служать людям багато років, їх лише постійно підтримують у нормальному стані руки дбайливих господарів. Жодного нового будинку, але всі, що є в хорошому стані. На стовпчиках внутрішніх тинів, що розділяють подвір’я на кілька зон, відділяючи під’їзний бік з невеликими охайними квітниками від саду і господарчого двору, одягнені горщики та глеки, вкриті глазур'ю та нескладними малюнками. У садах наливаються соками та радують око яскравими плодами груші та яблука. Дівчині навіть здалося, що вона знову повернулася у свій світ і потрібно лише дочекатися якогось старого автобуса і вирушити додому. Схоже, тут не дуже любили зміни і чужинців. Але потрібно рухатися далі, а для цього варто чітко визначити своє місцезнаходження.

В село входили всім гуртом, оскільки ховатися від місцевих сенсу не бачили. Магістр повів товаришів до найбільшого будинку:

• Судячи з усього, там проживає староста, - пояснював він місцеві звичаї дівчині з двадцять першого століття Землі. – Якщо ми й отримаємо допомогу, то лише з його згоди.

Біля високих міцних воріт наш гурт зустрів молодий парубок, одягнений в прості полотняні штани прямого крою, простору сорочку та щось, схоже на жилет, як охарактеризувала цей предмет одягу Христя. Він стояв, обпершись ногою в шкіряних чоботях на камінь біля тину і, схоже, на когось чекав.

• Світлих днів, молодцю. – звернувся до парубка Фолтест.
• І вам мирного шляху. – відповів той.- Куди шлях свій держите?
• Та ось, мандруємо з товаришами. А чи вдома староста? – повів далі мову магістр.
• Вдома. Зараз покличу, - весело блиснув зубами той і гайнув у двір. Схоже, він лиш чекав нагоди хоч якось втрапити до двору і не викликати невдоволення у господаря.

Через кілька хвилин на подвір’я вийшов ще не старий, міцний чоловік. Кремезний, досить високий, він складав враження бувалого воїна. На це вказувала не лише статура, а й те, як він рухався, як руки його мацають бік, де кріплять шаблю. Але, на жаль, цей воїн трохи волік ногу. Схоже було, що ні в довгу дорогу пішки йому піти не буде зручно, ні на коні скакати не вийде. Відвоювався. Тож. Схоже, за вірну службу господарі віддав йому посаду старости в цьому селі.

Одягнений чоловік був у білу домоткану сорочку з червоною вишивкою по коміру та манжетах. Візерунок складався з якихось геометрично правильних символів, які Христина визначила як руни. Стало зрозуміло, що місцевим майстриням досить близьке знання магів-рунологів. Швидше за все, одяг виготовляла для нього любляча жінка,  що свого часу вивчила цей візерунок ще від матері чи бабусі. Можливо, то була його дружина. Поверх сорочки чоловік накинув чорну коротку свитку-безрукавку. Чорні вузькі штани опускались до м’яких черевиків, схожих на мокасіни, до яких Христя звикла в своєму світі.

• Світ вашій хаті, - схилився в поясному поклоні магістр перед чоловіком.
• І вам доброго шляху, незнайомці, - відповів схожим поклоном той. – Що шукають в наших землях такі поважні люди?
• Та ось, шукаємо місце для перепочинку, - зіпершись на свій ціпок, показав на своїх товаришів маг. – Давно йдемо і здалеку, – зітхнув він. – Он, дівчата вже й зморились.
• Гаразд, не стійте на порозі, злиднів не пускайте, а краще заходьте до хати та поговоримо там, - кивнув головою староста. І всі пішли всередину, і парубок за ними.

Поки всі проходили і займали місця на лавах, дівчина уважно оглядала будинок. Знадвору це був великий двоповерховий дім з дерев’яних колод, такий, який наші предки називали рубаним за те, що при його виготовленні не використовувалось жодного цвяха. Що цікаво, деревину, як і в поліських землях, необробленою ніхто не залишав, а вкривали шаром вапна або білої глини для захисту від природніх чинників чи шкідників. Всередині дивувало те, що стеля кімнат була досить низька, а одвірки ще нижчі. Важче всього було заходити в будинок болоту, оскільки всередині йому доводилось прихиляти голову, аби не діставати стелі. Христя навіть згадала, як колись відвідувала Пирогово, село-музей біля Києва. Там гостям розповідала пані екскурсовод про те, що висота стелі впливала на розмір податку, який сплачували пану всі жителі села. Чим стеля вища, ти більшу суму доводилося платити. А також чим більші вікна і чим вища їх кількість, теж ціна виростала. Схоже, тут було так само. Стеля хоч і була не надто високою, але не дуже низько. Лише болот почувався незручно на ногах.

Гостей розсадили на лаві в широкій кімнаті. Варто зауважити, що лави всі були не просто міцні. Це були широкі настили з міцними, прикрашеними різьбленням спинками. Схоже, в цьому селі був свій майстер, що любив вирізати різноманітні візерунки на дерев’яних речах. Стіл, що стояв посеред хати, теж був красиво прикрашений різьбленням.