Розділ 9. Відплиття

Море – це наш рідний дім,

Добре нам живеться в нім:

Друг мій поруч, пляшка рому,

Вітер відносить до горизонту.

(Морська пісня)

З покритих льодом вершин північно-західних гір на південний схід до самого Серединного моря, нагадуючи крону гігантського старого дерева, що розкинуло свої гілки на весь материк, текла велика і повноводна річка Ар. Численна кількість таємниць і загадок таїлася у її тихих водах. Безліч прекрасних міст, подібно до розсипу дорогоцінного каміння, було розкидано по її берегах, вражаючи і чаруючи погляд насиченістю і різноманітністю життя.

Серед них був і Зір – стародавня столиця та найбільший річковий порт могутньої держави. У місці його розміщення річка робила крутий поворот, утворюючи широку заплаву. На її березі і було збудовано місто. У зірську гавань вів лише один досить вузький прохід (двом великим кораблям важко було б розминутися в ньому), який у разі потреби можна було легко перегородити ланцюгом або запечатати закляттям. Безумовно, це враховувалося при плануванні та будівництві майбутньої столиці, оскільки часи тоді були неспокійні і кожне велике місто являло собою насамперед фортецю.

З першими проблисками зорі, коли сонячне проміння тільки-но почало розганяти нічну імлу, в зірську гавань велично впливла довга чорна галера з прикрашеними дорогим карбуванням бортами. Меркорієвий дракон, що скалився на її носі, суворо вдивлявся в водну гладь, що розстилалася перед кораблем, а вишите сяючими нитками вітрило було видно від самого горизонту. До того часу, як корабель причалив до пристані, незважаючи на таку ранню годину, вже зібрався досить великий натовп роззяв. Слух про чорну галеру Гаардін, що з'явилася в місто, поширився зі швидкістю лісової пожежі, і незабаром біля пірсу були такі натовпи, що пробитися крізь них могли лише досвідчені булочники з лотками. Усіх цікавила мета її візиту. Молодь губилася в здогадах, люди старшого віку здогадувалися, але воліли мовчати. Одні з них сумно хитали головою, інші зітхали з полегшенням.

Вже розвиднілося, коли над пристанню дзвінко заспівали труби, сповіщаючи народ про наближення членів королівської сім'ї. У натовпі миттєво утворився широкий коридор аж до пірсу. В авангарді процесії на чудових гнідих жеребцях їхала варта з числа елітних королівських гвардійців. Вона ж і замикала ходу. У центрі на білосніжних, довгошиїх конях рідкісної породи їхали самі король з королевою, їхні діти та Архімаг. Поруч, спираючись на палицю, йшов високий чоловік у дорожньому плащі з накинутим на голову каптуром. Він відмовився від запропонованого йому коня, воліючи йти в гавань пішки.

Вердан теж змалку недолюблював їзду на конях. Вона, на його власне твердження, плачевно позначалася на його м'якому місці. Якщо придивитися, то можна було помітити, що навіть зараз він не сидів у сідлі, а левітував приблизно за дюйм над ним. Про цю його дивність у народі ходило безліч байок і жартів. Дотепники жартували, що навіть у ліжку з жінкою Архімаг не лежить на ній, а висить у повітрі, за допомогою магії здійснюючи загальновідомі ритмічні рухи. Старий на це не ображався, а лише поблажливо посміхався.

Біля пірсу процесія зупинилася. Стражники вишикувалися з боків, відтіснивши ще далі натовп роззяв. Знать спішилася, передавши коней у руки слуг, що опинилися поруч. З чорної галери вже завчасно було перекинуто трап, але ні біля нього, ні на самому кораблі нікого не було видно.

Я не буду докладно описувати довге і щире прощання батьків із сином. Суть його знайома кожному. Освітлю лише один, на мою думку, що заслуговує на увагу, момент.

Після тієї пам'ятної розмови в бібліотеці брати наче віддалилися один від одного. За весь вечір і всю наступну за ним безсонну ніч вони не обмовилися жодним словом. Розумом Дункан розумів, що його образи безглузді. Лайон не винен у тому, що саме його обрала Школа. Але хлопчик був надто гордий для того, щоб першим зробити крок до примирення. Тільки тут, на пристані, принц раптово усвідомив усю безглуздість ситуації. Діти всією душею любили одне одного, готові були піти один за одним і у вогонь, і у воду, а розлучаючись на довгі роки, на цілу вічність, поводилися немов норовливі діти, якими, по суті, вони і були. Розуміння всього цього стерло непрохідні гори гордості та образи. Лайон, здавалося, тільки цього й чекав, спеціально не поспішаючи підніматися на борт. Брати міцно обійнялися, в обох очі блищали від сліз.

-Удачі тобі, брат. Повертайся скоріше, і не забудь захопити із собою меркорієвий меч. - посміхаючись крізь сльози, сказав Дункан.

-І тобі удачі, брат. Не сумуй тут без мене. Ми незабаром зустрінемося знову.

Але зустрітися їм судилося дуже не скоро.