Глава 10. Я завжди з тобою.

Минуло багато часу з того моменту, як Вальтер повернувся на планету Алірія і своє тіло перетворив на кришталеве дерево. Він чудово знав, що коли Селеста забере останню кришталеву пелюстку, то дерево зникне назавжди, повертаючи «тіло» до його власника.

За той рік, що залишався до повернення Вальтера на першу планету, він зміг дати Селесті багато знань. Він розповів, що та скринька з’явилась разом з ним на цей світ і там була схована його справжня сила. І вона чекала свого часу. Той час настав саме тоді, коли проявилась справжня здібність Вальтера – та яка йому була не досяжна всі ці мільярди років.

Сентор, щоб повернутись до дому, мав передати свої здібності тому, хто був рівний з ним по силі. Але от так просто передати він їх не міг. Тому, коли Вальтер давав Селесті скриньку, він очікував на підказку. Він знав, що скринька покаже найкращий варіант передати безпечно всі його здібності новій спадкоємиці. І вона не помилилась.

Той день перетворення ніколи вже не забути. Ще сонце не встало, а Вальтер стояв на тій самій поляні. Він тримав в руках скриньку і от-от мав отримати свою останню і головну, основну здібність. Він рахував хвилини, очікуючи цей момент. Селеста була разом з ним весь цей час. Але сидіти мовчки вона не могла, тому вирішила почати розмову, перериваючи тишу.

- Вальтер! Ти дійсно хочеш піти?

- Не хвилюйся, я завжди буду з тобою. Але мені дійсно потрібно повернутись. Я дуже сумував за домом. І за донькою. Стільки років самотності і нарешті, на останні роки я знайшов свою сім’ю. Ти – Селеста – подивився на дівчину, після чого перевів погляд на тваринок. – і ви – зберігачі. Назавжди залишитесь моєю сім’єю. Я багато чого створив. І не жалкую. Особливо, коли створив тебе – Сансер. Ти назавжди будеш в моєму серці.

- Вальтер. – не стримав сльози, зберігач підлетів до власника і обійняв його. – Я завжди про вас пам’ятатиму.

- Ти вже дорослий, тому знайди собі нового власника. Але навіть не мрій використовувати силу талісмана самостійно. Мене не буде поруч, щоб допомогти тобі. А я, все таки, хвилююсь за тебе.

- Ми сумуватимемо за тобою.

Промовив Ребітт, також підлітаючи до Вальтера і обіймаючи його.

- Чого ти не можеш залишитись? – ховаючи сльози, спитала дівчина, намагаючись зрозуміти те, що коїться.

- Я розповім тобі одну історію. Думаю, що Арест трішки тобі розповідав про те, як ми з’явились на світ, тому, пропускаючи не потрібне, до суті. По пророцтву, ми всі повинні були колись зустріти ту саму людину, котра буде рівна по силі з нами. І той хто виявиться найбільш сильним, мав залишитись на планеті, щоб підтримувати її існування, натомість другий назавжди зникав. Арест зустрів свого рівного по силі, не прожив на планеті і мільйону років. Він «програв», тому опинився у нашому вимірі. Точніше, як він тут опинився ніхто не знає, але може це і найкраще. Від його здібностей майже нічого не залишилось, єдине, що зберіглось – його вічне життя. Тож, був дуже розумний вибір вам одружитись. Ви обидва вічні і ваші діти такі будуть, тож там перейматись нема чого. Я відволікся. – зітхнув. – Другий – Мірал. Він зустрів свою рівну по силі, ще коли не прожив більше двох мільярдів років і одразу зробив хід конем. Він одружився на ній і розділив з нею свої сили. Завдяки цьому він міг залишатись на планеті, вони напевно досі разом. І все таки його дружина просто казка.

- За стільки років ти не змінився… - зітхаючи, пробурмотіла принцеса. – І що далі? Чого ти не можеш залишитись? Просто розділи свої здібності з нами і спокійно живи.

- В моєму випадку, це вже не врятує. Я прожив більше шести мільярдів років. Я вже не можу і порахувати скільки здібностей живе в мені. До того ж, наближається час моєї останньої здібності. Вона єдина і головна з якою я народився. Без неї, мене б не було. Але мені потрібно було багато часу, щоб її отримати. А розділити з тобою чи з вами здібності, я все одно не зміг би. В мене їх надто багато, так що витримати хоча б 1/3 ви не змогли б. І не намагайтесь. Зустрів би раніше, можливо… коли мені було тільки пару мільйонів років – він спеціально зробив акцент на цьому слові. – можливо! Не факт. Хоча… я радію, що ми зустрілись саме зараз. Я зміг відчути себе живим. Так що… Я дуже радію тому, що ти не з’явилась раніше. Бо тоді я ще мав дорогих для себе людей… А зараз, мені навіть легше це все відпустити… Напевно…  

- Я сумуватиму за тобою! Ніколи не забуду тебе. І все таки… Не хочу, щоб він йшов! Шкода, що більше нічого не зробити. Хоча ми і провели весь цей рік разом, але його виявилось так замало…

Промовила Селеста, забираючи зберігача і відходячи на безпечну відстань. Вальтер на останок посміхнувся і коли перший промінь сонця, торкнувся землі, на котрій стояв Вальтер, його тіло зникло в білосніжному сяйві, даючи йому останню здібність. В останню мить Сентор відкрив скриньку і, як тільки сяйво зникло, на його місці з’явилось величезне кришталеве дерево. Воно було занадто велике. Здавалось, що висотою більше п’яти метрів.

Сансер не міг прибрати сльози, йому буде не вистачати свого власника, але той сказав йому рухатись далі і зберігач це зробить.

Селеста не довго стояла на місці. Відпустив зберігача, вона торкнулася землі, одразу виростив по обидва боки від дерева дві троянди, що були трішки більше за нього. Після цього одна гілка дерева нахилилася, протягуючи дівчині кулон, на котрому вже була одна кришталева пелюстка. Селеста знала і чудово пам’ятала, що Вальтер їй казав.

«- Я тобі все поясню.

- Пояснюй.

- Коли на моєму місці з’явиться кришталеве дерево, вирости біля нього дві троянди по обидва боки. Ці троянди, будуть означати, що ти вже готова прийняти здібність. Одна пелюстка – одна здібність. Вона буде тобі даватись раз на рік в один і той же день, час та хвилину. Не забувай про це. Коли дерево тобі протягне останню кришталеву пелюстку, то воно зникне. А сама пелюстка зникне рівно через рік. Так як мені більше шести мільярдів років. А в мене тільки перші тисячоліття раз у рік додавалась здібність. То тобі на найближчі двадцять мільярдів років точно роботи буде.