Глава 1. Початок

За кілька днів до створення всесвіту.

В ці роки не було нічого, окрім однієї планети на котрій існувало життя. На ній мешкали чарівні створіння, які мали свої будинки, свою історію. Свій спільний будинок - планету, вони назвали на честь першого чарівного створіння – Алірія.

Створіння не мали тіла, замість нього була безформна оболонка, яка повністю відповідала їх здібностям, отриманим при  народжені. Разом зі своїми здібностями вони отримали і свої імена, що повністю їм відповідали.

Одного дня відбулося масштабне зібрання всього живого, що тільки існувало. Призначене воно по центру планети біля чарівного каміння. Завдяки тому, що каміння не було підвладне нікому з існуючих там, то воно стало центром усього живого і навіть серед створінь довгий час ходили плітки про те, що саме цей чарівний камінь став засновником всього навкруги.

Першим на місце зборів спустився Сонце. Він завжди приходив раніше за всіх і першим піднімав свій трон з землі, тим самим  активуючи його і даючи можливість всім іншим дістати власні трони. Сонце не мав навіть таких явних контурів свого тіла, але якщо подивитись на нього в ночі, чи коли він знаходився біля водоспаду, то можливо побачити крапки світла, що переміщувались хаотично, не разу не зіткнувшись одне з одним, і не виходили за певні рамки – саме це і давало змогу побачити хоча б якусь форму. По при все це, він був занадто яскравий, його тіло сяяло, дивитись на нього було неможливо, тому навіть при місячному світлі, ті хто з ним розмовляли майже не дивилися в його бік. Але все ж таки, як тільки Сонце посів свій трон, його здібності трішки «заспокоїлись» тим самим відкриваючи для всіх його дійсний облік. Сяйво тіла стихло, дозволяючи бачити саме серце Сонця, котре було круглим і пекло наче лава. А трон в цей час наче спалахував, відтворюючи на спинці подібно горі скупчення світла, котре з кожною хвилиною ставало все тихіше.

Другим підійшов Місяць, винирнув з-за обрію і одразу зайняв свій трон біля Сонця. Його тіло світилося темно-синім, очі – темніші за ніч, а серце нагадувало місяць в зоряному небі. Контур тіла також, як і у його старшого брата, Сонця, був непомітний, але знаходячись не на небі, а на землі, можливо було побачити його справжнього.

- Привіт, брате! – радісно промовив Сонце, спостерігаючи за похмурим станом молодшого.

- Давно не бачились…

Місяць промовив у відповідь дуже холодно, зітхнув і провів рукою по небу. Після цього його трон запалав наче вогонь і це означало, що скоро настане ніч. В цю мить, краєм ока Сонце помітив, як до них поспішав їх давній друг. Не думав, що Вітер так рано прийде. Напевно це дуже важлива справа.

-Всім привіт

Швидко сказав Вітер, займаючи своє місце. Він не мав тіла і в нього не було навіть якихось натяків на контур при якомусь освітлені як у його старших, єдине що можна було побачити, це невеличкі прозорі крапки, не з’єднані між собою.

Навколо стало тихо. Вітер нарешті зміг розслабитись після важкого дня, тому загасив полум’я трону, зачинив в середині себе здібності.

- Як проходить робота? Всесвіт вже закінчила? – поцікавився раптом Вітер, дивлячись на братів.

- Та що ти кажеш, там кінця краю не видно. Вона ще тільки починає.

Скрізь прикриті очі відповідав Місяць, але відчув, як дмухнуло холодне повітря. Він подивився перед собою, помічаючи, як до них неквапливо йшли три сестри: Сніжинка, Зима і Завірюха.

- Оце так несподіванка! – вигукнув Мармур і пройшов на своє місце. – Я знову прийшов перший.

Всі здивувались, так як його ніхто не встиг побачити, а він вже прослизнув на своє місце.

-Бачу ти починаєш на всю використовувати свою скритність.  – жартівливо помітив Сонце, дивлячись на незадоволені обличчя сестер.

- Йому просто пощастило. – промовила Сніжинка, займаючи трон останньою з сестер. – До речі, чого це нас раптом наш чарівничок[1] зібрав? – поцікавилася, дивлячись на центр, але відповіді на її питання не було.

- І справді. – підтвердила Зима і подивилася на Мармур. – Ми потім з тобою ще поговоримо.

Пізніше підійшли Спека, Літо, Пелюстка. Вони мовчки зайняли свої місця і стали чекати коли почнеться зібрання. Одразу за ними швидко прибіг Годинник і як тільки-но він сів на свій трон, одинадцять променів від тронів направились в центр до чарівного каміння де вони і з’єднались. В цей час їх мітки засяяли і одразу стихли. Всі переглянулися, але не придали цьому значення.

Пізніше до них підійшли брати і сестри великої родини Копалин : Залізо, Алмаз, Руда, Вугілля, Перлина, Корал та інші. Вони швидко зайняли свої місця і промені від їх тронів також доторкнулись до чарівного каміння. Після них прийшли Блискавка, Буря, Ураган, Ядро, Тварина, Природа, Час і Простір, Мантія та інші. Зайняв місця, вони лише мовчки чекали на інших.

-Весело… - розвалившись на троні, сонливо промовив Туман, - Вони як завжди довго йдуть, хоча мешкають три кроки і тут.

- Та годі тобі Туммі, - ласкаво посміхнулась Веселка. – Ми просто рано прийшли, в них ще є час. Та і до того ж то скоріш Сонце повинен так казати, він тут с самого ранку, напевно, сидить.

Після цих слів, навколо знову стало тихо. Десь в  далечі з’явились перші відблиски. Сонце звернув всіх увагу на них.  Вже підходили до своїх місць Любов і Сон, Радість і Безрозсудність та інші.

Нарешті коли всі зайняли свої місця,  Сонце спокійно зітхнув і, піднявшись зі свого місця, простягнув руку в бік чарівного каміння. Той промінь, що йшов від його трону, замерехтів і з нього вийшла стіна, структурою повністю нагадуючи сонце, але менш яскраве. Стіна швидко дістала до неба, викликаючи решту створінь, що в цей час знаходились за межами планети.

- Зараз, ще прийдуть і почнемо.  – сідаючи на трон, Затвердив Сонце.

- Сподіваюсь… - прошепотів Сон, вже відчуваючи, що зовсім скоро йому на роботу.

Вже за кілька секунд до інших спустилася Зірка та Планета, а за ними Туманність, Метеорит, Комета, Галактика та інші. Самою останньою спустилась Всесвіт. Одразу займаючи свій, вільний трон, промінь від нього дійшов до чарівного каміння, тим самим активуючи його. В цю мить все навколо застигло, а всі промені стали стінами, що йшли за камінням, поки той підіймався до гори. Вихор , що виник через каміння, йшов через землю до самого серця планети, де так довго дрімала Алірія.